|
|
|
|
ЧИТАЛЬНЯ ЛИСТОК РОБОТИ ДРІБНЕЛЛА Переклад Катерини й Тараса Паньо Жив колись на світі маленький чоловічок на прізвище Дрібнелл, якому судилася велика мандрівка. Йому зовсім не хотілося нікуди йти – така затія була йому не до душі. Але й відмовитися від неї він не міг. Він знав, що колись йому таки доведеться вирушати, але готуватися до подорожі не поспішав. Дрібнелл був художником. Великого успіху він не досяг, бо часто-густо його відволікала ціла купа інших справ. Більша їх частина здавалася йому просто прикрими перепонами; проте ті справи, від яких не вдавалося відкараскатися, доводилося робити як слід. А траплялося таке, як на його думку, надто вже часто – закони в його країні були доволі суворі. Ставали на шляху, звичайно, й інші перешкоди. З одного боку, часом його долала лінь, і він просто нічого не робив. З іншого – у нього було добре серце. Ви знаєте таких добросердних людей – вони частіше страждають, аніж щось роблять, і навіть коли щось, врешті-решт, таки роблять – то безнастанно бурчать, перебувають в поганому гуморі і навіть лаються (головно самі з собою). Тим не менше, йому доводилося чимало допомагати своєму кульгавому сусіду Парохію. А час від часу він допомагав навіть дальшим сусідам – якщо, звісно, вони самі приходили і його про це просили. До того ж він знову і знову згадував про майбутню подорож – повільно й безладно збирав трохи речей. В такі дні малював він мало. В нього було декілька картин. Більшість з них були явно завеликими й заскладними. Він був з тих художників, у яких краще виходить листя, ніж дерева. Він зазвичай витрачав багато часу на кожен листок, намагаючись вхопити його форму, гру світлотіні, мерехтіння крапель роси на його краях. А ще йому хотілося намалювати ціле дерево, на якому все листя буде намальоване у такий спосіб, і щоби краса кожного листка була неповторною. Найбільше докучала йому одна картина. Вона почалася із листка, підхопленого вітром; листок став деревом, яке росло, здіймаючи незліченні гілки та проростаючи небаченим корінням. Дивні птахи прилетіли й оселилися між віття – про них теж доводилося піклуватися. А потім довкола дерева, і за ним, і навіть у просвітах між гіллям почав проступати новий, небачений край; проглядала лісова гущавина й притрушені снігом гори. Дрібнелл втратив інтерес до інших своїх картин, а чимало з них він просто взяв і розмістив по кутках тієї великої картини. Невдовзі полотно стало настільки великим, що довелося пускати у хід драбину, і Дрібнелл носився по ній вгору-вниз, домальовуючи окремі клаптики. Коли до нього приходили гості, він був достатньо чемним, тільки час від часу починав перебирати олівці на столі. Він вислуховував усе, що йому казали, але десь на споді увесь час думав про своє полотно, що висіло у високій майстерні, спеціально для цього збудованій у садку, на місці колишнього картопляного поля. Єдине, що не міг подолати Дрібнелл – це своє добре серце. «Як би я хотів бути жорсткішим!» - не раз думав він. Насправді Дрібнеллу просто хотілося, щоби турботи інших людей не порушували його спокою. Коли довший час його ніхто не турбував, він починав казати: «Хай там що, а я мушу закінчити цю картину, мою єдину справжню картину, перед тим як вирушати у цю трикляту подорож». Він потроху починав усвідомлювати, що без кінця відкладати подорож йому не вдасться. Картина повинна перестати просто рости – її слід завершити. Одного дня Дрібнелл стояв неподалік від картини й розглядав її з несподіваною увагою та безпристрасністю. Він не міг оцінити власну картину, і жалів, що у нього не має товариша, який міг би в тому помогти. Картина здавалась йому цілком негодящою, але водночас чудовою, найпрекраснішою картиною у світі. Чого він справді потребував у той момент – це побачити самого себе у дверях, постукати самого себе по плечу, і почути від себе самого: «Просто чудово! Я розумію цілковито все, що ти хотів висловити! Закінчуй цю справу, і не переймайся більш нічим. Ми добудемо громадську пенсію, так що про старість можеш не турбуватися». Було очевидно, що пенсія поки не світила. І ще одну річ зрозумів раптом Дрібнелл – доведеться попрацювати, довго і тяжко попрацювати, щоби закінчити картину, навіть у її теперішньому розмірі. Він закотив рукави, і почав зосереджуватися. Кілька днів він намагався не перейматися жодними іншими речами. Проте виникало надто вже багато перешкод. Увесь час щось ламалося у домі, доводилося їздити до міста, щоби виступити присяжним, потім захворів якийсь далекий знайомий, а Парохія скрутило так, що бідолаха не міг і поворухнутися; безнастанно приходили гості. Надворі буяла весна, і всім хотілося попити чайку десь на свіжому повітрі, а Дрібнелл якраз і жив у гарному маленькому будиночку за кілька миль від міста. Подумки він їх проклинав, проте не міг заперечити, що сам власне всіх і запросив, іще взимку, коли походи у магазини й пиття чаю з гостями не здавалися йму «перешкодами». Всі намагання бути жорсткішим і суворішим зазнавали фіаско. У багатьох випадках він просто не міг сказати «ні», а коли йшлося про виконання якихось обов’язків, його ніхто й не питав. Дехто з його гостей відзначав, що сад Дрібнелла не надто доглянутий, і таке неподобство може закінчитися візитом інспектора. Рідко хто із гостей знав про його картину, але навіть якщо хто й знав – то різниці від того не було ніякої. З їхньої точки зору картина не була достойною темою для розмови. І взагалі, написана вона була доволі слабо, хоч і траплялися окремі хороші фрагменти. Дерево, безумовно, було цікавим і ні на що не схожим. Як і Дрібнелл. Що не заважало останньому бути посереднім і слабосилим маленьким чоловічком. Нарешті для Дрібнелла настали кращі часи. Знайомі у далекому місті згадали, що маленькому чоловічку доведеться вирушити у нелегку мандрівку, а дехто навіть уже підраховував, наскільки він іще зможе її відкласти. Вони цікавилися, кому дістанеться його дім, і чи буде колись наведено лад у саду. Прийшла осінь, мокра й незатишна. Маленький художник увесь час проводив у майстерні. Він стояв на верхівці драбини, намагаючись впіймати зблиски призахідного сонця на засніженій верхівці гори, котра проглядала зліва від однієї з відног Дерева. Він знав, що йому вже зовсім скоро вирушати – може, навіть на самому початку наступного року. Він ледве встигав закінчити картину, та й то лиш похапцем – залишалися фрагменти, де він міг лиш натякнути, що саме йому хотілося там побачити. У двері постукали. Увійдіть! – сердито гукнув Дрібнелл і зліз з драбини. Він стояв і крутив в пальцях пензля, коли ввійшов сусід Парохій – єдиний його справжній сусіда, бо всі інші жили далеко-далеко. Дрібнелл його трохи недолюблював – не в останню чергу через те, що Парохій аж надто часто втрапляв у неприємності і потребував допомоги. А також тому, що той не переймався малярством, проте був аж надто критичним щодо садівництва. Коли Парохій заглядав до Дрібнеллового садка (це траплялося доволі часто) – він бачив самі будяки, а коли він споглядав Дрібнеллові малюнки (а це траплялося рідко) – бачив лише зелені й сірі плями та чорні риски, які здавалися йому чистісінькою нісенітницею. Він не пропускав нагоди нагадати про будяки (виконуючи сусідський обов’язок), але утримувався від будь-яких оцінок живопису. Він гадав, що це дуже ґречно, і навіть не здогадувався, що якщо у цьому й проглядала якась ґречність, то була вона явно недостатньою. Допомога з будяками (і, можливо, схвальний відгук про картини) принесли б, врешті-решт, куди більше користі. - Ну, Парохію, що сталося? - Не хотів вас турбувати, звісно, - сказав Парохій (навіть не глянувши на картину). – Ви дуже заклопотані, я певен. Дрібнелл і сам хотів сказати щось на кшталт того, але, втративши таку можливість, обмежився коротким „так”. - Але мені більше нема до кого звернутися, - сказав Парохій. - Так, звісно, - зітхнув Дрібнелл. Це зітхання було із тих, яким роблять нечутні коментарі – проте почути його, зазвичай, цілком можливо. - Чим можу допомогти? - Моя дружина хворіє вже кілька днів. Мене це починає непокоїти, - сказав Парохій. – А вітер здув з мого даху половину покрівлі, у спальню потекла вода. Гадаю, треба було б викликати лікаря. А також майстрів, але вони так далеко. Я подумав, ви знайдете для мене трохи дерева та полотна, щоби я міг підлатати дах і протриматися ще день-другий. Нарешті він глянув на картину. - Дорогенький, – сказав Дрібнелл, – вам не щастить. Гадаю, ваша дружина просто підхопила застуду. Я вже йду з вами і допоможу вам перенести хвору на нижній поверх. - Красно дякую, - мовив Парохій холодним тоном. – Але це не застуда. Це лихоманка. Я би не став турбувати вас через якусь застуду. І моя дружина вже лежить на нижньому поверсі. Не з моїми ногами бігати вгору-вниз із тацями. Але, бачу, ви зайняті. Вибачте, що потурбував. Я тільки сподівався, що ви, побачивши в якому я становищі, знайдете час з’їздити за лікарем. А також за майстром, котрий полагодить дах, якщо у вас самого дійсно не знайдеться шматочка полотна. - Звісно, - сказав Дрібнелл, хоча на язиці в нього крутилися зовсім інші слова, а в серці було вкрай небагато добрих почуттів, – я можу з’їздити. І я поїду, якщо ви дійсно хвилюєтеся. - Так, хвилююся. Дуже хвилююся. Якби я тільки мав нормальні ноги, - сказав Парохій. Отже, Дрібнелл поїхав. Все вийшло якось незугарно. Парохій був його сусіда, а всі решту жили надто далеко. В Дрібнелла був велосипед, а в Парохія не було, до того ж він не міг їздити. Парохій був направду кульгавий, і хвора нога йому добряче дошкуляла, - це неможливо було не помітити, рівно як і його жалібний голос та квасний вид. Звісно, в Дрібнелла була картина, яку слід було якомога швидше закінчити. І з проблемами Парохія мав би давати собі раду сам Парохій, а не Дрібнелл. Але Парохій не цікавився долею картини – і вдіяти з тим Дрібнелл не міг анічогісінько. - Прокляття! – промовив він сам до себе, викочуючи велосипед. Надворі потиху згасав вільглий та незатишний день. - Сьогодні більше ніякої праці, - подумав Дрібнелл, і всю дорогу він або давав сам собі обіцянки, або уявляв, як його пензель вимальовує гори і тонку гілку з листям збоку - як він вперше уявив її собі ще навесні. Пальці тремтіли на кермі. Зараз, поза майстернею, він ясно бачив, як саме слід спрямувати промінь, який вихоплює фрагмент далеких гір. Але якийсь холод поповз йому у грудях – він немов злякався, що вже ніколи не зможе зробити того, що замислив. Дрібнелл знайшов лікаря і залишив повідомлення для майстра – контора була зачинена, а сам майстер сидів вдома побіля каміну. Дрібнелл промок до нитки і схопив застуду. Лікар виявився не таким згідливим, як Дрібнелл – він приїхав тільки наступного дня, і це зіграло йому на руку, оскільки можна було лікувати вже двох пацієнтів у сусідніх будинках. Дрібнелл лежав у ліжку з високою температурою, дивовижне мереживо із листків та гілок спліталося в його голові й вкривало стелю. Його не втішила звістка, що пані Парохієва направду мала звичайнісіньку застуду і вже одужала. Він повернувся обличчям до стіни і поринув у листя. Так він пролежав чимало часу. Згодом знову здійнявся вітер. Він зірвав ще чимало Парохієвої черепиці, не обминув і Дрібнеллового даху, який теж почав протікати. А майстер все не приходив. Дрібнелла це не хвилювало – принаймні, день чи два. Потім він побрів на пошуки чогось їстівного (у Дрібнелла не було дружини). Парохій на зазирав - в дощову погоду в нього дуже боліла нога, а пані Парохієва мала багато клопоту з підтиранням підлоги і єдине, що їй було цікаво, це чи „той пан Дрібнелл” не забув викликати майстрів. Якщо б у неї виникла якась потреба, вона відправила би до Дрібнелла Парохія – боліла б там його нога чи ні. Але такої потреби не виникало, й Дрібнелл залишався сам. Десь наприкінці тижня Дрібнелл поплівся до майстерні. Він спробував вилізти на драбину, але в нього запаморочилося в голові. Він сів і оглянув картину, але того дня в нього не було жодних ідей щодо листя чи гір. Він міг би намалювати хіба панораму піщаної пустелі. Якби мав на те сили. Наступного дня Дрібнелл почувався краще. Він заліз на драбину і взявся малювати. Він тільки почав заглиблюватися у роботу, коли хтось постукав у двері. - Прокляття! – сказав Дрібнелл. Але з тим самим успіхом він міг ввічливо промовити „Заходьте!”, адже двері прочинилися все одно. Цього разу ввійшов високий і зовсім незнайомий чоловік. - Це приватна студія, - сказав Дрібнелл. – Я працюю. Йдіть звідси! - Я Доглядач Будинків, - промовив чоловік і простяг посвідчення так, щоби Дрібнеллу на драбині було його видно. - Ох! – вимовив той. - Будинок вашого сусіди у незадовільному стані, - сказав Доглядач. - Я знаю, - відповів Дрібнелл. – Я залишав повідомлення майстрам вже давно, але вони так і не з’явилися. А потім я захворів. - Зрозуміло, - сказав Доглядач. – Але зараз ви вже не хворий. - Але ж я не вмію ремонтувати дахів. Нехай Парохій відправить заяву до міської ради і отримає допомогу від аварійної служби. - Вони мають нагальніші справи, - сказав Доглядач. – У селищі сталася повінь, багато сімей залишилися без даху над головою. Ви мусите допомогти вашому сусідові зробити тимчасовий ремонт і запобігти подальшому руйнуванню, яке призведе до зайвих витрат. Такий закон. Тут знайдеться з чого майструвати – полотно, дерево, водостійка фарба. - Де? – обурено спитав Дрібнелл. - Тут, - відповів Доглядач, показуючи на картину. - Це моя картина! – вигукнув Дрібнелл. - Може й так, - сказав Доглядач. – Але дім – в першу чергу. Такий закон. - Але я не можу.. Дрібнелл більше нічого не встиг сказати, оскільки в цю мить ввійшов іще один чоловік. Дуже схожий на Доглядача, наче двійник: високий, весь у чорному. - Ходімо, - сказав він. – Я Провідник. Дрібнелл зістрибнув з драбини. Йому здалося, що його знову почала бити пропасниця, в голові все змішалося, стало дуже холодно. - Провідник? Провідник? – забурмотів він. – І кого ж ви супроводжуєте? - Вас і ваші речі, - сказав чоловік. – Вагон було замовлено вже давно. Нарешті він прибув. Все чекає на вас. Ви знаєте, що сьогодні вирушаєте у мандрівку. - Он воно як! – сказав Доглядач. – То ви маєте їхати? А хіба можна вирушати у мандрівку, покинувши незакінчену справу? Ну, то ми хоча б використаємо тепер це полотно. - О Боже! – промовив бідолашний Дрібнелл і заплакав. – Вона ж навіть не закінчена! - Не закінчена? – сказав Провідник. – В будь-якому разі, з нею покінчено. Принаймні для вас. Ходімо! Дрібнелл на диво тихо вийшов. Провідник не дозволив йому спакувати речі – про це, мовляв, треба було подбати раніше, можемо запізнитися на потяг, - отже, Дрібнелл тільки й встиг схопити маленьку торбинку у вітальні. У ній, як виявилося, лежали лише коробка за фарбами та маленький зошит з етюдами – ані їжі тобі, ані одягу. Втім, на потяг вони встигли. Дрібнелл почувався втомленим, хотів спати, і не звертав уваги на те, що коїться навколо. Його заштовхнули в купе. Він цим не надто переймався – він забув куди і навіщо має їхати. А потяг рушив, і майже тієї ж миті в’їхав у тунель. Дрібнелл прокинувся на дуже великій, оповитій млою станції. По перону взад-вперед ходив Носій і вигукував – ні, зовсім не назву станції – він гукав: „Дрібнелл!” Дрібнелл похапцем вистрибнув з потягу, але тут-таки згадав, що залишив свою торбину. Він озирнувся й побачив, що потяг вже рушив. - А, от і ви! – сказав Носій. – Сюди! Що? Без багажу? Тоді вам доведеться прослідувати до Трудового табору. Дрібнелл, який почувався дуже хворим, впав просто на платформі. Його підібрала карета швидкої допомоги і відвезла у Трудовий табір, де його поклали до шпиталю. Там йому зовсім не сподобалося. Його годували гіркими ліками. Службовці й обслуга виявилися людьми негостинними, мовчазними й суворими. А більше він нікого й не бачив, окрім лікарів, які час від часу до нього заглядали. Це було більше схоже на в’язницю, ніж на лікарню. В визначений час він виконував важку роботу – копав, теслював, фарбував панелі – всі в один колір. Назовні його ніколи не випускали, а всі вікна виходили у внутрішній дворик. Його годинами тримали у пітьмі – „щоби мав змогу поміркувати”. Він втратив лік часу. Йому анітрохи не кращало, принаймні, якщо судити з того, що він не відчував жодного задоволення від будь-чого. Навіть від можливості впасти у ліжко. Напочатках – впродовж першої сотні років (як йому тоді здавалося) - він за звичкою шкодував за минулим. Лежачі в пітьмі він весь час повторював одне й те саме: „Треба було забігти до Парохія наступного ранку після того, як знявся цей ураган. Я мусив це зробити. Коли дах втратив усього кілька черепиць, його легко було полагодити. Тоді пані Парохієва не підхопила би застуди. Тоді б і я не застудився. Тоді в мене був би ще цілий тиждень”. Але згодом він забув, навіщо йому той тиждень здався. І все, чим він відтоді переймався, була праця у лікарні. Він зосередився на тому, як скоріше здолати скрипіння дерев’яної підлоги, як повішати двері чи полагодити ніжку стола. Можливо, він направду став дуже потрібною людиною, але ніхто йому про це не казав. І, звісно, не тому вони так довго тримали бідолаху у Трудовому таборі. Напевно, вони чекали коли йому покращає, і це „покращання” мало проявитися у якихось дивних медичних показниках, відомих тільки їм самим. Як би там не було, бідолашний Дрібнелл життю не радів – принаймні він сам тої радості не відчував. Ніщо з довколишнього не приносило йому втіхи. Але не можна сказати, що він не відчував певного, скажімо так, задоволення – а це краще, ніж нічого. Він навчився братися до роботи з дзвоником і з дзвоником припиняти її, щоби повернутися до неї у слушний час. Тепер він міг за один день зробити доволі багато, і все, до дрібничок, – акуратно. В нього не було „часу для себе” (за винятком того, що він проводив у ліжку), але тепер він направду був господарем власного часу. Він почав розуміти, як з ним поводитися. Не було сенсу поспішати. В душі настав спокій, а в час відпочинку він справді-таки відпочивав. Але тоді вони раптом усе змінили – майже не давали йому часу на сон, відірвали від теслярства й перевели на земельні роботи – тепер він день за днем копав. Пройшло чимало часу, поки він не почав розкопувати у нетрях пам’яті прокльони, які він майже забув. Він все копав і копав – спину ломило, долоні стерлися, і, здавалося, наступну лопату він вже не підніме. І ніхто навіть не подякував. Проте прийшов лікар, оглянув його і сказав: - Кінчай роботу! Цілковитий спокій – у пітьмі! Дрібнелл лежав у пітьмі й спокої. Тяглися години, а чи роки – звідки він міг знати, якщо нічого не відчував і ні про що не думав? Аж раптом почув голоси – голоси, яких раніше чути не доводилось. Здавалося, що зовсім поруч – може, у суміжній кімнаті з прочиненими дверима, – відбувається лікарський консиліум чи слухання судової справи, хоча жодного зблиску світла він не бачив. - А тепер щодо Дрібнелла, - промовив суворий Голос, куди як суворіший, ніж у лікаря. - Що з ним? –сказав Другий Голос, який можна було б назвати лагідним, хоча і він не був м’яким – був він владний, і звук його ніс водночас надію і сум. - Що там з Дрібнеллом? Його серце було в належному місці. - Так, але воно не працювало як слід, - сказав Перший Голос. – І в голові у нього не було ладу – він ледве зводив думки докупи. Дивіться, скільки часу витратив – і навіть без задоволення для себе! Він так і не підготувався до мандрівки. В нього був середній прибуток, а сюди він дістався жебраком і мусив поселитися у крилі для вбогих. Боюся, справи кепські. Гадаю, він тут ще на якийсь час затримається. - Напевно, це йому не зашкодить, - сказав Другий Голос. –Але він, звісно, всього лише маленький чоловічок. І він ніколи й не думав стати чимось величним. І ніколи не був надто сильним. Давайте глянемо у Записи. Так. Тут є дещо сприятливе, як вам відомо. - Можливо, - сказав Перший Голос. – Але мало що з того витримає справжній іспит. - Отже, - сказав Другий Голос, - наступне. Він був художником за складом душі. Нічого видатного. Але у Листка пензля Дрібнелла є певний шарм. Він намалював чимало листя – просто заради самого цього листя. І він ніколи не думав, що в тому є щось особливе. Жодного запису про претензії – навіть до самого себе, - які б вибачили ігнорування вимог закону. - Отже, він не мав підстав так часто ігнорувати закон, - сказав Перший Голос. - Все одно, на численні прохання він відповідав добром. - Частка добрих справ не така вже й велика. До того ж це були головно нескладні речі, які він вважав за «перешкоди». В Записах це слово повторюється регулярно, разом із жалобами й дурнуватими прокльонами. - Це правда. Але бідний маленький чоловічок направду вважав це за перешкоди. І ще одна річ: він ніколи не сподівався на вдячність, як більшість подібних до нього. От візьміть Парохія, який прибув пізніше. Це сусіда Дрібнелла, жодного разу і пальцем об палець задля нього не вдарив, і слова доброго від нього рідко можна було почути. Але в Записах немає і згадки про те, що Дрібнелл чекав від Парохія вдячності. Здається, він про те й не думав. - Так, це факт, - сказав Перший Голос. – Але незначний. Гадаю, слід звернути увагу на те, що Дрібнелл був забудькуватий. Те, що він робив для Парохія, він викидав з голови як нісенітниці, з якими мусив мати до справи. - Втім, є ще останній запис, - сказав Другий Голос. – Ця поїздка на велосипеді під дощем. Я б радив звернути на це особливу увагу. Схоже, що мала місце справжня жертва: Дрібнелл вважав, що втрачає останній шанс завершити картину, в той же час був певен, що хвилювання Парохія даремне. - По-моєму, ти надто загострюєш на цьому увагу, - сказав Перший Голос. – Але останнє слово за тобою. Звісно, це твоя справа – інтерпретувати факти в якнайкращій спосіб. Часом вони змушені це стерпіти. То які твої пропозиції? - Гадаю, є підстави призначити легку терапію, - сказав Другий Голос. Дрібнелл подумав, що ніколи в житті не чув більш шляхетного голосу. „Легка терапія” прозвучало так, наче йшлося про цілу купу коштовних дарунків і запрошення на королівський бенкет. І тут Дрібнеллу стало соромно. Те, що йому призначено «легку терапію» вразило його, змусило почервоніти по самі вуха у пітьмі. Наче вам привселюдно вручили нагороду, яку, - і це відомо вам і всім присутнім, - ви аж ніяк не заслужили. Дрібнелл сховав своє червоне обличчя під ковдрою. Запала тиша. А тоді Перший Голос заговорив поруч. Він звертався просто до Дрібнелла: - Ти все чув. - Так, - відповів Дрібнелл. - Ну, і що ти можеш сказати? - Дозвольте спитати про Парохія, - сказав Дрібнелл. – Мені б хотілося побачитися з ним. Сподіваюся, він не дуже хворий? Ви можете вилікувати його ногу? Вона завдає йому такого клопоту. І прошу дуже, не хвилюйтеся про нас з Парохієм. Він був дуже добрим сусідою. Я брав в нього чудову картоплю, і недорого – це зберігало мій час. - Справді? – сказав Перший Голос. – Радий це чути. І знову запала мовчанка. Дрібнелл почув, що голоси віддаляються. - Ну, гаразд, - пролунав звіддалік Перший Голос. – Нехай відправляється на наступний етап. Завтра, якщо ти так хочеш. Коли Дрібнелл прокинувся, його сліпота минула – маленька палата була залита сонцем. Він підвівся – замість лікарняного однострою біля ліжка лежав зручний одяг. Після сніданку лікар помастив його збиті руки якоюсь маззю, від якої рани відразу загоїлися. А ще він дав Дрібнеллові добру пораду й пляшку тоніка (про всяк випадок). Ближче до полудня Дрібнелл отримав печиво і склянку вина, а трохи згодом – квиток. - Можете вирушати на вокзал просто зараз, - сказав лікар. – Носій про вас подбає. Прощавайте. Дрібнелл вислизнув за центральні ворота і ледве не осліп. Сонце так і сяяло. З огляду на розміри вокзалу, він гадав, що потрапить у велике місто. Але все було не так. Він стояв на вершині голого зеленого пагорба, виметеного свіжим, бадьорливим вітром. І ні душі навколо. Внизу у підніжжя пагорба виднівся дах вокзалу. Дрібнелл жваво, але без поспіху рушив туди. Носій відразу його впізнав. - Сюди! – сказав він і повів Дрібнелла на платформу, біля якої стояв дуже милий потяг – невеличкий паротяг і один вагон, обидва блискучі, чистенькі, нещодавно пофарбовані. Здавалося, що вони готуються до свого першого рейсу. Навіть колії попереду здавалися новими – рейки блищали, опори зеленіли свіжою фарбою, від шпал здіймався запах розігрітої на сонці смоли. У вагоні було порожньо. - Куди їде цей потяг, Носій? – запитав Дрібнелл. - Я не думаю, що вони вже вигадали назву, - відповів Носій. – Але побачите, там все як слід. Він зачинив двері. І потяг відразу рушив. Дрібнелл відкинувся на спинку сидіння. Маленький паротяг сопів у яру поміж високих зелених пагорбів під блакитним небом. Пройшло не так вже й багато часу, коли він засвистів, заскрипіли гальма і потяг зупинився. Тут не було станції, навіть таблички – тільки сходинки, що вели на зарослий зеленню насип. Вони закінчувалися перед хвірткою у чепурненькому живоплоті. Побіля хвіртки стояв Дрібнеллів велосипед – принаймні, він виглядав точнісінько так само; до того ж тут висіла жовта табличка, на якій великими чорними літерами було виведено: „Дрібнелл”. Дрібнелл прочинив хвіртку, скочив на велосипед і покотився з гори просто у весняне сонячне сяйво. Невдовзі він побачив, що стежка, якою він рушив, закінчилася, а велосипед котиться по чудовому лугу. Луг був зелений і густо порослий травою, проте Дрібнелл чітко розрізняв кожну бадилинку. Здавалося, він впізнає цю траву – він бачив її чи снив нею. Усі обриси землі здавалися йому знайомими. Все було, як слід – схил вирівнявся, і невдовзі почався підйом. Велична зелена тінь стала поміж ним і сонцем. Дрібнелл глянув догори і впав з велосипеда. Просто перед ним стояло Дерево. Його Дерево. Закінчене. Якщо, звісно, так можна сказати про живе дерево. Листя шелестіло, гілки тяглися вгору й хиталися під вітром, який Дрібнелл так часто відчував, про який думав, але який так і не зміг впіймати. Він задивився на Дерево, й повільно розвів руки. - Оце так дар! – сказав він. Це могло б стосувалося і його мистецтва, і результату, проте він вживав це слово у буквальному значенні. Дрібнелл все дививися на Дерево. Кожен листочок, над яким він працював, був саме там, де він уявляв, а не там, де він його направду намалював. А ще були інші, про які він тільки думав, і ті, про які він мав би подумати, якби в нього був на це час. На них нічого не було написано – просто собі ошатне листя, але дати на них читалися ясно, як на сторінках календаря. Виглядало на те, що найгарніші – і найяскравіші, найдовершеніші зразки Дрібнеллового стилю були створені у співавторстві з паном Парохієм, і ніяк інакше. На Дереві жили птахи. Дивовижні птахи – як вони співали! Просто на очах вони парувалися, висиджували яєчка, ставали на крило, і, співаючи, відлітали до Лісу. Дрібнелл, врешті, помітив, що тут був і Ліс, що починався неподалік і тягся у далечину. А зовсім віддалік поблискували Гори. Затрохи Дрібнелл повернувся до Лісу. Не тому, що він втомився від Дерева – він тепер так чітко бачив його подумки, так добре його знав, що вже не було потреби постійно на нього дивитися. Прямуючи до Лісу, Дрібнелл зробив цікаве відкриття: Ліс залишався далеким, навіть коли він до нього наближався, навіть коли зайшов до нього, той не втрачав свого витонченого шарму. Ще ніколи йому не вдавалося підходити до Далини, яка б не перетворювалася побіля нього на банальні довколиці. Це додавало задоволення прогулянці, адже в міру того, як він йшов, з’являлася нова Далина, і в якийсь момент відкривалося дві, три, чотири Далечини, що удвічі, втричі чи чотирикрат помножувало зачудування. Можна йти і йти своїм безкраїм садом (чи картиною – якщо вам так більше подобається). Можна йти і йти, але, вочевидь, не безконечно. Адже на задньому плані – Гори. Вони спроквола наближаються. Здається, вони вже не належать картині – це вихід кудись, щось інше проглядає за деревами; наступний світ, інша картина. Дрібнелл бродив довкола, проте не байдикував. Він уважно роззирався. Так, Дерево було довершене, хоч і роботу з ним закінчено не було. „Просто те, до чого звикли, треба скласти у інший спосіб”, - подумав Дрібнелл. А от у Лісі було ще чимало недоробок, над якими слід було і поміркувати, і попрацювати. Нічого не треба було міняти, все, що він бачив, було таким як слід, але все вимагало якоїсь останньої крапки. І крапку цю Дрібнелл бачив дуже чітко. Він всівся під далеким і гарним деревом. Воно було родичем Великого Дерева, але особливим, принаймні стало б особливим, якби йому приділити трохи уваги – і задумався, з чого розпочати роботу, чим її закінчити, і скільки на це усе піде часу. Проте план чомусь ніяк не хотів складатися. - Поза сумнівом! – сказав він. – Хто мені потрібен, так це Парохій. Він знає про землю, рослини, дерева, чимало такого, про що я й не здогадуюсь. Це місце не може бути тільки моїм власним парком. Мені потрібна допомога й порада, і хотів би я отримати їх пошвидше. Він підвівся і рушив туди, звідки збирався почати роботу. Скинув плащ. І тут помітив у затишній улоговині, схованій від очей, чоловіка, котрий спантеличено роззирався навсебіч. Він спирався на лопату, але явно не розумів, що має робити. «Парохій!», – гукнув до нього Дрібнелл. Парохій закинув на плече свою лопату і попрямував до нього. Він трохи підкульгував. Вони не промовили ані слова – просто, як звикле, кивнули і рушили стежкою. Але тепер вони йшли пліч-о-пліч. Без зайвих балачок Дрібнелл і Парохій вибрали місце для маленького будинку з садом – потреба у цьому була очевидна . Працюючи удвох, вони помітили, що Дрібнеллу краще вдається планувати роботу і час. Дивно, саме Дрібнелл занурився у будівництво і садівництво, в той час як Парохій бродив довкола, розглядаючи дерева. Особливо його цікавило Дерево. Одного дня Дрібнелл порався коло живоплоту, а Парохій лежав неподалік на траві й уважно розглядав гарні дрібні жовті квіти, котрі зростали на зеленому лужку. Колись давно Дрібнелл розсипав безліч цих квіток поміж коренів свого Дерева. Раптом Парохій підняв усміхнене обличчя, котре так і сяяло під сонцем. - Яка розкіш! - сказав він. – Насправді я мав бути не тут. Дякую, що замовив за мене слівце. - Дурниці, - відповів Дрібнелл. – Не пам’ятаю, що я там казав, але все те не мало якоїсь ваги. - О, таки мало, - сказав Парохій. – Вони відпустили мене значно раніше. Знаєш, це був Другий Голос – він сказав, щоби я ішов сюди, бо ти хочеш мене бачити. Я твій боржник. - Ні. Мусиш дякувати Другому, - відповів Дрібнелл. – І я також. Вони жили і працювали разом, і скільки це тривало - невідомо. Зрозуміло, що на початках між ними виникали суперечки. Особливо коли вони втомлювалися. Бо напочатку вони таки часом втомлювалися. Виявилося, що в кожного з них був з собою тонік. На всіх пляшечках були однакові етикетки: „Додати кілька крапель з Джерела. Вживати перед відпочинком”. Джерело знайшлося в лісовій гущавині. Одного разу давним-давно Дрібнелл уявив його, але так і не намалював. Тепер він помітив, що джерело живить озеро, котре мерехтить вдалині і поїть усе, що росте на довколишніх землях. Кілька крапель тоніку робили воду терпкуватою, навіть гіркуватою, але бадьорливою – від неї миттю прояснялося в голові. Після такого напою, вони відпочивали, а коли знову ставали до роботи, справи йшли веселіше. Дрібнелл думав про нові дивовижні квіти й рослини, а Парохій завжди добре знав, як їх посадити і де вони ростимуть найкраще. Ще задовго до того, як тонік скінчився, вони вже не мали в ньому потреби. Парохій більше не кульгав. Робота добігала кінця, і Дрібнелл з Парохієм все більше часу проводили в мандрівках – оглядали дерева, квіти, гру світла й обриси землі. Часом вони співали. А Дрібнелл помітив, що все частіше його очі звертаються до далеких Гір. Нарешті будиночок в улоговині, садок, ліс, озеро і вся країна – все стало таким, як слід. А Велике Дерево рясно вкрилося цвітом. - Цього вечора закінчимо, - сказав одного дня Парохій. – А потім ми нарешті вирушимо у далеку мандрівку. Наступного дня вони вирушили, і йшли, допоки не дісталися самого Краю. Звісно, його не було видно – жодної лінії, огорожі чи стіни. Але стало зрозуміло: це межа їхньої країни. Вони побачили чоловіка, схожого на чабана – той спускався до них трав’янистим схилом, що підіймався до самих Гір. - Вас провести? – запитав він. – Хочете пройти далі? На якусь мить тінь пролягла поміж Дрібнеллом і Парохієм, адже Дрібнелл знав, що він хоче іти далі, по великому рахунку, він просто мусить іти далі. А Парохій далі йти не хотів, і, власне, поки не був до того готовий. - Я мушу почекати на дружину, - сказав Парохій Дрібнеллові. – Вона почуватиметься самотньою. Гадаю, вони мали б відправити її слідом за мною – колись це станеться, коли вона буде готова, і коли я для неї все влаштую. Будинок вже приведений до ладу, наскільки ми могли з цим впоратися; я хотів би його показати. Сподіваюся, вона зробить його ще кращим –затишнішим. А ще я сподіваюся, що їй тут сподобається. Він повернувся до чабана. - То ти провідник? – спитав він. – А як називається ця країна? - Хіба ти не знаєш? – запитав той. – Це Країна Дрібнелла. Це його картина – принаймні, більша її частина. А ще у ній є Парохіїв Садок. - Картина Дрібнелла! – здивовано вигукнув Парохій. – То ти таке вигадав, Дрібнелле? Хто б міг подумати, що ти такий розумний. Чому ти мені нічого не казав? - Він намагався, колись давно, - промовив чоловік, - але ти навіть не глянув. Адже він в ті часи просто возив пензлем по полотні, яке ти хотів прилаштувати до ремонту даху. Це те, що ви з дружиною називали „Дрібнеллові дурниці” чи „ця мазня”. - Але ж воно не виглядало таким, як зараз - таким справжнім, - сказав Парохій. - Ні, це був тільки відблиск, - відповів чоловік. – Але ти міг його впіймати, якби подумав, що воно того варте. - В тебе не було можливості, - сказав Дрібнелл. – Я ніколи нічого не пояснював. Зазвичай я називав тебе Старим Землегризом. Але яка тепер різниця? Тут ми жили і працювали разом. Все могло скластися і так і сяк, але сталося якнайкраще. Як би там не було, боюся, я мушу вирушати. Гадаю, ми ще зустрінемося – тут має бути чимало речей, які нам варто буде робити удвох. Прощавай! Він потис Парохію руку – добру, міцну, чесну руку. Озирнувся і кинув погляд назад. Цвіт Великого Дерева горів вогнем. Всі птахи здійнялися в небо і защебетали. Тоді він посміхнувся, кивнув Парохію і пішов геть разом з чабаном. Він хотів дізнатися все-все про овець, про полонини, подивитися на високе небо і просуватися все далі і далі до Гір, весь час угору. Не знаю, що з ним сталося потім. Навіть маленький Дрібнелл, сидячи в своєму старому домі, ледве бачив Гори вдалині – на самому краї картини. А які вони насправді і що там за ними може сказати тільки той, хто підніметься на їхні верхи. - Мушу сказати, він нікчемний чоловічок, - сказав радник Томпкінс. – Як це не прикро, але факт: жодної користі для Суспільства. - О, навіть не знаю, - сказав Актінс (не надто важлива персона, звичайнісінький шкільний вчитель). – Я не впевнений. Це залежить від того, що вважати за корисне. - Практичне чи економічне застосування, - відповів Томпкінс. – Я хочу сказати, що він міг перетворитися на цілком корисний гвинтик суспільного механізму, якби ви, шкільні вчителі, розумілися на своїй справі. А оскільки ви не розумієтеся, ми маємо безліч отаких нікчемних типів. Якби я керував цією країною, я би таких прилаштував до якоїсь праці, на яку вони здатні – мити тарілки у загальній їдальні чи ще щось, і слідкував би, щоби вони це робили як слід. В іншому разі я б їх позбувався. Його б я позбувся давним-давно. - Позбувся його? Ви хочете сказати, що відправили б його у подорож задовго до призначеного терміну? - Так, якщо вам хочеться сказати це старими й безглуздими словами. Штовхнути його в сміттєпровід, у Велику Смітярку, от що я маю на увазі. - То ви вважаєте, що живопис ні на що не годиться? І не варто його зберігати, поліпшувати і взагалі якось його застосовувати? - Ні, звичайно, живопис річ потрібна, - сказав Томпкінс. – Але не його живопис. Молодим активним хлопцям, котрі не бояться нових ідей і нових методів, є де розвернутися у цьому ділі. Але не такому старомодному мотлоху. Патологічний мрійник. Він не зумів би намалювати доладного плакату – навіть якби рятувався від смерті. Все вовтузився з листячком і квіточками. Якось я запитав його: навіщо? А йому, бачте, здається, що вони такі гарненькі. Ні, ви чули щось подібне? Гарненькі! „Які саме частини ви маєте на увазі – їстівні чи призначені для розмноження?” – запитав я в нього. На це він нічого не відповів. Нікчемний дурень. - Дурень, - зітхнув Аткінс. – Так, бідолашний чоловічок, він так нічого ніколи і не скінчив. І його полотна пішли на „потрібніші” справи, коли його не стало. Але я сумніваюся, Томпкінсе. Пам’ятаєте таку велику картину, котра пішла на латки для сусіднього будинку після отієї бурі з повінню? Я знайшов її шматок просто в чистому полі. Він був ушкоджений, але ще було видно гірські вершини і гілку з листям. Вони не йдуть мені з голови. - Не йдуть із чого? – запитав Томпкінс. - Про кого йдеться? – втрутився Перкінс, з наміром втихомирити пристрасті, адже Аткінс пішов червоними плямами. - Та його і згадувати не варто, - відповів Томпкінс. – Я сам не розумію, чому ми взагалі завели про нього мову. Він і у місті-то не жив. - Ні, - сказав Аткінс. – Тим не менш, ви поклали око на його будинок. Ви приходили до нього у гості, і насміхалися з нього, поки пили його чай. Тепер ви отримали його будинок, хоча маєте ще один в місті, то хоч киньте знущатися з його імені. Ми говорили про Дрібнелла, якщо вам це дійсно цікаво, Перкінсе. - О, бідолашний Дрібнелл! – сказав Перкінс. – Ніколи не знав, що він малював. Так, можливо, востаннє, ім’я Дрібнелла спливло у розмові. Втім, Аткінс зберіг дивний клаптик. Більша його частина була пошкоджена, але один чудовий листок залишився недоторканим. Аткінс взяв його у рамку і пізніше передав Міському музею. Доволі довго „Листок роботи Дрібнелла” висів у тихому куточку, де на ньому зрідка зупинялися погляди. Але одного разу музей згорів і листок разом з Дрібнеллом були забуті, вже назавжди. - Направду дуже корисно, - сказав Другий Голос. – Можна і відпочити, й освіжитися. Найкраще для одужання. І не тільки для нього – для багатьох це найкращий шлях до Гір. В деяких випадках спрацьовує просто на диво. Я туди відправляю одного за одним. І майже ніхто не повертається. - Так воно і є, - відповів Перший Голос. – Гадаю, треба дати цій країні назву. Є пропозиції? - Носій це вже зробив, - сказав Другий Голос. – „Потяг до Парохії Дрібнелла поданий на посадку”, – от як він оголошує останнім часом. Парохія Дрібнелла. Я розказав це їм обом. - І що вони відповіли? - Обидва сміялися. Сміялися – а Гори дзвеніли луною! |
