СТОРІНКА ЮРІЯ ОЛІЙНИКА

Юрій Олійник


Читачеві пропонується історична повість, у якій діють комсомольці, дзен-буддисти, ядерні вибухи, солдати, море, комуністи, бушмени з племені Кунг, шизофреніки (не хворі, а за станом душі), обліковці видертих зубів, пістолет «Вальтер» зразка 1938 року, представники народної демонології, компас, псевдосфера Лобачевського і ще багато всячини.


0

Не люблю читати передмов. Ще більше не люблю їх писати. Якщо автор у передньому слові намагається пояснити твір, то значить - кепський він автор.
Отож, у порядку самовиправдання, прошу вважати цей розділ частиною тексту повісті, її, сказати б, нульовим циклом. і поки стоматолог Стас Петрович Дорогий - один з головних героїв, спить і, по-дитячому плямкаючи, бачить дивовижний сон, в якому бушменка Цве варить кашу для свого чоловіка, і поки відлюдник Зух та двоє його товаришів підважують довгими тичками кам'яного хреста на старому цвинтарі, а невдатливий Гриць ховається під ліжком від двірнички Стехи, я, задовольняючи допитливість видавців, розповім дещо про історію цього твору.
Повість «Бушмени» (робоча назва «Хто бачив білу ромашку?») було написано на початку 1986 року. Це не натяк на якісь дисидентські реалії, а радше хронологічний репер, - точка відліку, з якої ми звикли щось починати. Окрім того, цей факт може почасти допомогти у сприйнятті тогочасної атрибутики - комсомолія, виробнича тематика... і тогочасного стилю мислення. Передаючи повість до друку, я думав написати до неї примітки, але відмовився, стимулюючи тим самим читацьку допитливість. Однак, якщо йдеться про примітки, то повість можна вважати історичною. Тобто читачеві пропонується історична повість, у якій діють комсомольці, дзен-буддисти, ядерні вибухи, солдати, море, комуністи, бушмени з племені Кунг, шизофреніки (не хворі, а за станом душі), обліковці видертих зубів, пістолет «Вальтер» зразка 1938 року, представники народної демонології, компас, псевдосфера Лобачевського і ще багато всячини.
Чому я надумав друкувати її мовою оригіналу сьогодні, коли тема екології довкілля (головна тема повісті) зовсім не актуальна? Мабуть, тому, що ця тема в Україні ніколи й не була актуальною. Ні тоді, коли повість кілька років лежала в одному з київських видавництв, ні пізніше - за незалежності. Однак, гадаю, серед письменників завжди повинен існувати такий, який пише про неактуальне (бодай для того, щоб інші могли краще розуміти актуальність), і нехай тим письменником буду я. Втім, у повісті можна натрапити на певні перегуки з романом О. Гончара «Людина і зброя», хоча, щодо теми мілітарності, то співвідношення між обома творами приблизно таке, як між О.Гончаром і З.Космодем'янською, пам'ятник якій довелося перенести деінде, щоб увічнити майстра пера.
У 1994 році повість одержала другу премію літературного конкурсу «Слово України» (Австралія). Через два роки вона побачила світ на діалекті бушменського племені Кунг у видавництві Сентрельського університету (Ботсвана) завдяки клопотанням професора лінгвістики Зденки Збишевої – великого ентузіаста бушменських студій.
До 1991 року я підготував до друку три книжки (дві прозові і поетичну), однак світ побачили лише дві. Після 1991 року було видруковано і мою «Симультанну історію». Затим був журнал «Хроніка-2000», концепцію, назву й вступну статтю до першого числа якого ми розробляли разом з відомим мистецтвознавцем і поліглотом О. Буценком, а далі (також разом) – велика робота над перекладом історичної праці академіка О. Пріцака «Походження Русі». Згодом відбулося моє входження в орбіту «Світо-виду», де вийшла друком історична повість «Одіссея Лукула-ворожбита» (1996) та частина роману «Хроніка абсурду» (1997). У 2000 році з'явилися «Iнферналії» - збірка повістей, куди увійшли «Лукул-ворожбит» і «Листи з потойбіччя», а в 2002 році - повне видання «Хроніки абсурду». Однак я постійно повертався до своєї «Ромашки». Чимось вона імпонує мені й зараз. У цьому вона схожа на добру антилопу, в якої завжди знайдеться трохи молока, щоб напоїти ним спраглого бушмена.
Зізнаюся, однак, що цього разу, готуючи повість до друку, я таки дещо в ній змінив. Передусім це стосується завершення повісті, а саме її «геппі-енду». У варіанті 1986 року повість завершувалася щасливим епілогом. У варіанті 2003 року епілогу немає, але повість закінчується таки щасливо. Що змінилося? Вочевидь змінилося бачення щасливого кінця. У першому варіанті все завершується безневинним жартом у мілітарному дусі, а в другому - всіх розриває на шмаття ядерним вибухом. I хто скаже, що цей кінець не щасливий? Принаймні пані Збишева висловилася сама за таке завершення, пославшись при цьому на античну притчу про двох братів – олімпійських переможців: радіючи синівській славі, матінка тих обох звернулася до богів, аби вони наділили її синів найвищою нагородою; і боги наділили їх смертю. Звичайно, у свої останні хвилини герої повісті перебувають не в зеніті слави, та хіба комусь відомо, що таке той зеніт? Бушменський вождь Цонома, який носить у заплічній торбині щелепу своєї безталанної дружини, бачить бога, а, отже, перебуває на вершині блаженства. Божевільний Гриць гине від того, що давало йому найбільшу насолоду, а Стас Петрович та інші усвідомлюють раптом одну просту істину, якої, як виявилося, достатньо, щоб відчути себе щасливим.


1

Яка в біса фантастика, коли двадцять п'ятого квітня тисяча дев'ятсот вісімдесят шостого року, о третій годині вісімнадцять хвилин за місцевим часом до квартири громадянина Дорогого, котрий мешкає на третьому поверсі висотного будинку в кінці Заозерної, з'явився гість зі спіральної галактики SG-3031 і в прочинену на ланцюжок пройму дверей повідомив, що саме на нього, Станіслава Петровича, тисяча дев'ятсот п'ятдесятого року народження, українця, безпартійного, освіта незакінчена вища, зріст - сто вісімдесят сантиметрів, кучерявий, шатен, очі сірі, без особливих прикмет, віднині покладається завдання врятувати людство від неминучої катастрофи, до якої воно просувається внаслідок порушення екологічної рівноваги на планеті Земля.
Гість був завбільшки з ірландського сетера - рудий, кудлатий пес з печальними вухами і провислим хребтом.
Гостя звали... Втім, хіба важливо, як його звали?
Може, його не було зовсім, а Станіславу Петровичу він просто наснився?
Важило те, що закинутий він був з далекої галактики, щоб допомогти землянам викараскатися з екологічної халепи, в яку вони самі себе убгали і яка нині загрожувала їхньому існуванню. А що розум у галактиці SG-3031 вважали здобутком всесвітнім, то гість і стояв тепер перед квартирою Дорогого і торочив йому про екологічний баланс.
Прибувши на землю, галактянин доскіпливо проаналізував історію її цивілізації.
Він зрозумів, що планету можуть врятувати тільки люди.
Мить потрібна була гостеві, аби переварити інформацію про кожного з живих.
Сім п'ятих людства було забраковано через непевний стан зубів.
У двох людей, на яких зупинив свій вибір галактянин, не було жодної спорідненої хромосоми, тобто вони не перебували в стані родинності, навіть не належали до однієї раси.
Першою була підстаркувата Цве - жінка з бушменського племені Кунг.
Обличчя її нагадувало дуже пересічену місцевість, а кучеряве темне волосся стирчало в різні боки.
Про свій вік вона казала: «Я така ж молода, як найпрекрасніше бажання в моєму серці, і така ж стара, як всі нездійснені мрії мого життя...»
Вона мала сто тридцять п'ять сантиметрів зросту, вміла вправно рахувати до трьох, смажити го* і по листках будь-якого кущика визначити, чи є біля його коріння їстівні бульбочки.
Мова її, сповнена дентального, альвеолярного, церебрального, латерального, білобіального, палатального і гортанного клацання, нагадувала пташину.
Тому галактянинові таки довелося потрудитися, щоб налагодити постійний телепатичний зв'язок між Цве і другим обранцем.
Ним виявися Станіслав Петрович Дорогий.
Дорогий працював обліковцем видалених зубів у міській стоматологічній поліклініці.
Налагодження зв'язку зі Станіславом Петровичем виявилося надзвичайно морочливою справою.
Його не можна було застати на самоті.
Чужі флюїди та біополя заважали впливати на його мозкові звивини.
Увечері, доплуганившись до своєї однокімнатної, із суміжним санвузлом, квартири, Дорогий одразу вмикав телевізора, оточував себе таким могутнім силовим полем, крізь яке годі було пробитися сигналам галактянина.
Тоді гість спробував під'єднати власні струми до телеящика.
Голосом диктора він повідомив господарю, що виверження вулкану в індонезії забрало 10000 життів, а кожна третя жінка і кожен четвертий чоловік в Англії потерпають від неврозів, спричинених виробничими, транспортними і побутовими шумами; що людство стоїть на порозі екологічної катастрофи...
Однак це не справило на Станіслава Петровича враження.
Він мовчки кутеляв смажену картоплю.
У звивинах його не прокльовувалося жодної думки.
Тоді галактянин і з'явився біля квартири номер тринадцять о третій ночі і в прочинену на ланцюжок щілину повідомив Станіславу Петровичу, яке на нього покладається важливе завдання і що віднині йому надаватиметься необхідна інформація з приводу будь-яких екологічних зрушень на Землі.
Однак вранці Станіслав Петрович не міг пригадати нічого путнього з тієї нічної пригоди. Якийсь чудернацький сон... Африка... пустеля... темношкірі люди... і голос - наказ йому, Станіславу Петровичу Дорогому, зробити щось вельми важливе... Але що?..
Зрештою, негритоси у сні - на удачу.
Стрілки будильника нахабно виструнчились, вказуючи шосту годину.
Стас Петрович звично махнув рукою, відганяючи уривки нічних видінь, і сів на ліжку.
Неспокій, проте, давався взнаки - почувався розбитим.
«Ну ж якби запопасти ідіота, який серед ночі розважається дзвінками у двері, голову скрутив би, - думав Стас Петрович, хлюпаючи водою в обличчя. - Це точно з тих недоумків, які вчора зверху гупотіли».
На четвертому поверсі, якраз над квартирою Дорогого, справляли новосілля чи іменини. Стас Петрович до першої крутився в ліжку, слухаючи гупання і музику, а з першої десь до другої – сварку чоловіка з жінкою, - досі в голові п'яненький сміх чоловіка і сердите жінчине шпетіння про «тортового чорта» чи «чортового торта», що його хтось розмазав по підлозі. Потім – отой дзвінок і... старий приблудний пес на сходовому майданчику.
Незважаючи на сон про темношкірих, день обіцяв бути невдалим.
Збираючись по розливне молоко, яким торгували з 6 до 8 ранку біля будинку, розбив трилітрову банку; стояла на підвіконні, повна перевареної води, яку пив сам і якою поливав півзасохлі традесканції.
Банка випорснула з рук мов намилена, бевкнулась об підлогу, забризкавши до самих колін випрасувані звечора штани. Прикрість сталася, на думку Стаса Петровича, тому, що він поголився до походу за молоком, а не після, як завжди, і тепер все це страшенно його дратувало. Довелося нацуплювати «спортивки», ганчіркою визбирувати воду разом з уламками скла. Найприкрішим було те, що всю воду так і не зібрав, - забігла під стіл і плиту, з якими ж не будеш соватися зранку.
Стоячи в довжелезній черзі за молоком і міркуючи, що доведеться знову чманіти над праскою, мимоволі прислухався до розмови двох чоловіків позаду.
- Отак десять тисяч одразу, - говорив один, - це тобі добряча бомба. і де воно тільки береться таке?
- Та... - байдуже сплюнув другий і видихнув сніп диму прямо в потилицю Стасу Петровичу. - Равновєсіє нарушили, брат ти мій...
Черга посувалася повільно. Стас Петрович занепокоївся, зиркнувши на годинника. Чоловіки встигли обговорити спортивні проблеми і перейти на жінок, чого Стас Петрович не любив. Не жінок, а розмов про них. Один із чоловіків, той, що курив і увесь час спльовував, сказав, сміючись:
- Мені вчора син читав. Про Африку. Дак там народ є такий, бушмени чи що. Дак жінки там вище метра сорока не ростуть. Порода така... Зате стегна у них - так і написано: «об'єми стегон» - сто десять. Уявляєш, такий собі колобочок...
Вони захихотіли, а Стас Петрович згадав раптом, що саме йому снилося вночі.
Йому теж снилася темношкіра жінка з об'ємом стегон... «Тьху! - аж сплюнув від здивування. - Як могло приверзтися?» Хотів озирнутися на тих двох, але молочниця вже вихопила в нього банку.
Поснідати не встиг. Годинник показував, що давно пора бути в дорозі, і Стас Петрович заспішив, обпікаючи руки праскою і наступаючи на бите скло.
У метро заспокоївся і навіть заплющив очі, тримаючись обома руками за поручні. «Яких тільки збігів не буває в житті», - міркував. Нараз його кинуло в холодний піт - знову привиділася жінка з бушменського племені: присівши навпочіпки, длубалась загостреною палицею в корінні колючого глоду, вибирала дрібні жовтаві бульбашки, складала до торби при боці; випросталась і посміхнулась.
Поїзд метро мчав його темним тунелем.
Дорогий з огидою відчув, як прилипла до тіла сорочка. «Хай тобі біс! Всяка чортівня в голову лізе». Спробував повернутися і судомливо ковтнув повітря. Високий лисий дядюра вперся животом у його груди, а на голову спокійнісінько вклав щось загорнуте в газету. «Вулкан, який мовчав 500 років, знову ожив. Десять тисяч людських жертв...» - прочитав Стас Петрович, підвівши очі.
Так, день вочевидь обіцяв бути невдалим.
На ескалаторі зиркнув на годинника і лайнувся. Приклав його до вуха, поклацав по ньому пальцем, поторсав голівку заводу, але годинникове серце мовчало. і тоді Стасові Петровичу прийшла на згадку одна несправедлива думка і один не дуже дотепний матюк. То було слово, знане в історичних хроніках. Зокрема, відомо, що його використали гвардійці Наполеона у битві під Ватерлоо у відповідь на пропозицію союзників скласти зброю. Стас Петрович (на жаль чи на щастя) не брав участі в тій битві, ба навіть взагалі нічого про неї не знав, проте активно користувався тим словом, звичайно в українській його коннотації. Отож, він одстібнув ремінець, кинув годинника до кишені і раптом на якусь хвилю відчув себе маленьким і безпорадним, як солдат, що потрапив в оточення (мабуть, щось подібне відчували і вояки Бонапарта, оточені зусібіч військами англійців)*. Мало того, маленькими і безпорадними здалися йому і люди в клініці. Зайве говорити про пацієнтів – нікчемними видавалися і лікарі. Тим-то величнішим і звабливішим виявилося смагляве коліно зубного хірурга Віри, яке Стас Петрович помітив, щойно зайшов до кабінету. Коліно впиралося в бильце крісла і допомагало Вірі порпатися у роті якогось пацієнта. А проте, крім коліна, більше нічого не існувало. Наче на картині хвацького сюрреаліста. Коліно мало ніжнобронзовий колір і ледь помітну синювату прожилочку з внутрішнього боку. Коліно лізло під стелю, заповнювало кабінет і вже впиралося не в крісло, а просто у Стаса, точніше у ту штуку, якою завершувався знизу його живіт. Атож, Вірине коліно і Стасова штука миттєво знайшли спільну мову так, що Стас Петрович поспішив одягнути халата і заходився мити руки.
- Елеватор, - скомандувало коліно, і Стасова штука негайно піддерла йому халат.
Він схопив з розкладки інструмент і боком подав його Вірі.
- Що це з тобою, Стасе? - спитало коліно.
Стас Петрович промовчав. Так само мовчки витрусив з елеватора рештки зуба, заклав у пакет і сів записувати в журнал. Не піднімав голови, аж поки коліно не зникло.
- Так що ж? - перепитала Віра, коли пацієнт, охаючи, випхався за двері.
- Якась чортівня. Не спав майже всю ніч. То над головою гупотіли, то якийсь турок у двері дзвонив о третій годині...
Віра усміхнулась. Вона знала про Стаса, як їй здавалося, більше, ніж він сам про себе. Та й хіба так важко вгадати причину безсоння неодруженого чоловіка? Хіба так важко вгадати, що він запропонує тобі по закінченні робочого дня? Тим більше, якщо ти симпатична і теж неодружена.
Отож, Стас Петрович і запропонував, а вона погодилася, і під вечір вони обоє зайшли до кафе, яке називалося «Чай кофе». Назва навертала на музичний лад - щось середнє між Чайковським і Прокоф’євим, однак спільним між класикою і музикою, що там звучала, було хіба що нота «до» у нижній октаві. Приємним, однак, було те, що за тією музикою можна не розмовляти – однаково нічого не почуєш. Сиділи, смоктали прохолодний напій, Стас Петрович покивував і усміхався Віриному базіканню, хоча за гамором не добирав жодного слова. Водячи очима за різноколірними лампами, які блимали в такт музиці, думав, що йому доведеться проводжати Віру додому, в інший кінець міста, а там вона запросить його на чай, і він згодиться, інакше бути не може, а там... Кінець його незалежності. Він уже не зможе, повернувшись додому, спокійно увімкнути телевізора, закинути ноги на стіл і розслабитися.
Тобто Стас Петрович уже жалкував, що запросив свого безпосереднього шефа до кафе. Стас Петрович був не те що недолугим... Ні, просто йому подобалося Вірине коліно і, можливо, те, що вище коліна (чого він, щоправда, ніколи не бачив), а не гострувате Вірине обличчя чи її базіканина.
Надворі Віра вхопила Стаса Петровича під руку, і вони попростували, мов закохані. Ві рарозповідала щ о д о н е ї ч а с т о п р и х о д и т ь с е с т р а з д в о м а п л е м і н н и к а м и б л и з н ю к а м и в о н и т а к і к у м е д н і о т і м а л і с е с т р а н е щ о д а в н о р о з л у ч и л а с я з ч о л о в і к о м б о т о й п и в і т е п е р ї й в а ж к о з д в о м а д і т ь м и щ о і в а н Ф е д о р о в и ч ї х н і й з а в і д у ю ч и й в і д д і л о м б у в н а д н і н а р о д ж е н н я В е р о н і к и П а в л і в н и с т а р о ї м е д с е с т р и з а б у д ь к у в а т и й п о д а р у в а в ї й в е л и ч е з н у к р и ш т а л е в у в а з у я к у т а о с о б и с т о в р у ч и л а й о м у к о л и с ь з н а г о д и ш і с т д е с я т и р і ч ч я а л е ж і н к а н е п о д а л а в и д у х о ч п о т і м п л а к а л а д о п і в н о ч і б о у н и х ж е з і в а н о м Ф е д о р о в и ч е м р о м а н в і н п р а в д а п р о ц е й н е з д о г а д у є т ь с я . . .
Стас Петрович з острахом подумав, що за цим базіканням він і не стямиться, як у них з'являться діти.
Однак біля будинку Віра простягнула руку, і він незрозуміле потиснув її.
- Чекай! - схаменувся раптом. - А як же?..
- Що, Стасику?
- Ну, на чай би запросила чи що...
Спалахнули ліхтарі, і він помітив, як посумнішало чи посерйознішало Вірине обличчя.
- Не ображайся, - сказала тихо. - іншим разом.
Стас Петрович пересмикнув плечима.
Коли Вірині кроки затихли у під'їзді, плюнув і повернув додому. Проходячи повз будинок із забитими жерстю вікнами, помітив напис білою фарбою: «Mona Liza». Постояв хвилю, взяв шматок старої штукатурки, намалював поряд зухвалу пику з великим носом і підписав: «БАЗіКАЛО».
«Цікаво, - подумав, - чи старався б над портретом художник, якби Джоконда була таким базікалом, як Віра?»
Вдома Стас Петрович кинув на підлогу куртку і поспішив до телевізора. і добре, бо встиг на кульмінаційний момент якогось фільму: головна героїня саме розпікала всіх на засіданні.
Жести її були грізними й рішучими.
Стас Петрович мимоволі замилувався: чоловіки сиділи на засіданні знічені. Вони, певне, чи хотіли щось вкрасти, чи вже вкрали, а може, просто не виконали плану поставок чогось кудись...
Вдома героїня розплакалась, бо від неї пішов до іншої чоловік (вона ж уся в роботі), але старий майстер-виробничник, до якого вона подалася зі своїм горем, поплескав її по плечу і мовив те, що підказував йому величезний життєвий досвід: нічого, терпи, в житті всяк буває. Кінець кінцем, на підприємстві сталася аварія (мабуть, через несвоєчасні поставки), і героїня (виявилося, бригадир) потрапляє до клініки, куди, зляканий, прибігає її чоловік, який уже розпрощався з тою, другою, зрозумів, що матиме щастя тільки з нею і любить лише її. Героїня щасливо посміхнулася, він подарував їй квіти, а в двері заглядала вся бригада. На цьому фільм закінчувався, після довгого переліку дійових осіб, виконавців та інших причетних до картини повідомлялося, що знята вона на плівці шосткинського в/о «Свема».
Стас Петрович зітхнув і вийшов до кухні приготувати вечерю.
Стас Петрович спинився, вражений.
З підлоги на нього зачудовано дивилися квіти.
Білі, з зеленими стебельцями і листячком, пелюстками і жовтавими тичинками. Живі квіти! Були такими ж реальними, як і ті, що росли у вазонах на підвіконні.
Стас Петрович зиркнув на прочинену кватирку.
Стас Петрович зиркнув на підлогу.
Стас Петрович відкинув скалку від банки, яку розбив уранці, й спробував узяти квітку. Корінець її хруснув - в руках опинився вершечок польової ромашки. Квіти були мовби причавлені столом, одну по одній зірвавши їх, господар почав розмірковувати, як вони могли сюди потрапити. «Невже виросли?..» - похолов. Не дивно, коли квіти ростуть десь у лісі чи на узбіччі, нехай, у вазоні, але щоб отако, з паркету на кухні!
Стас Петрович заходився відсовувати стола, аби зазирнути, що ж робиться там. Стіл був важкий, з напакованими різним начинням шухлядами, поєднаний з посудомийкою, - коли відсовував його, зчинився грюкіт, аж з нижньої квартири застукали в стелю.
Стас Петрович на те не зважив, зі злістю торсав, необережно перехнябив стола і тоді з його нутра почали вергатися банки, виделки, ложки...
Стас Петрович плюнув, перевернув стола, зазирнув під спід. Там виявилося кілька розчавлених і один напівживий тарган, який ще ворушив вусиками, дрібне сміття.
Стас Петрович розгріб те сміття і перед очима йому попливло: саме тут зелене стебельце квітки розгалужувалося на кілька тоненьких корінців, які ховалися в шпаринах між паркетинами.
Стас Петрович схопив ножа, що впав сюди ще позаторік, почав длубати паркет. То виявилося справою нелегкою - дубові планочки не піддавалися тонкому лезу. Думок не було, замість них в голові бозна чому дзуміла мелодія пісні: «Як ми з тобою любилися - сухі дуби цвіли...» З оскаженінням довбав паркет, а коли підвів голову, щоб витерти піт, побачив на кухні сусіда з нижнього поверху і пригадав, що забув замкнути двері.
- Вам погано? - обережно спитав сусід.
- Вибачте, - мовив Стас Петрович утомлено.
- Я тут того... ремонтом зайнявся.
Побачивши, що господар не п'яний і при своєму глузді, сусіда підвищив тон:
- Мені взавтра на роботу!
- Мені так само не на гулянку, - буркнув Стас Петрович. - Я вас сюди не запрошував.
- Я на вас у міліцію подам за хуліганство, - гукнув чоловік, відступаючи до дверей.
Стас Петрович зачинив за ним і лише тоді помітив у руках ножа, кинув на підвіконня. «Ще подумають - божеволію». Заходився ставити стола на місце. Як підмітав, звернув увагу, що з подертого пакета на підлогу посипалась сушена польова ромашка, купована в аптеці років зо три тому для миття голови. Полегшено видихнув: зрозуміло тепер, звідки оті квіти: зернятка потрапили в шпари, там вогко, от і проросли. «А можливе таке?» - запитав сам себе.
- Мабуть, можливе, - сказав уголос.
Коли повернувся до кімнати, на екрані телевізора саме піднімався величезний атомний гриб. Крупним планом показувалось, як вибухова хвиля зносить хатини, дерева, мов сірники, ламає телеграфні стовпи. «В липні тисяча дев'ятсот п'ятдесят третього року, - чути було диктора, - СеШеА провели на атолі Бікіні випробування водневої зброї, результатом чого було знищення коралового острова». Кадр: над понівеченим островом піднялася, немов роззявлена пащека, величезна хвиля і вергнулася на нього, ховаючи жалюгідні рештки всього, що нагадувало про перебування там людини.
Диктор говорив про політику, а Стас Петрович згадав Віру, як зустрів її колись на пляжі і довго не міг відвести погляду від струнких форм, які ще більше підкреслювали яскраво-червоні бікіні. Той купальний костюм теж мав якесь відношення до бідолашного острівця в Тихому океані.
Стас Петрович позіхнув. «Що ж Віра... Нехай живе... Все-таки красива, хоч і базікало. Ловко одшила. А я розмріявся: чайок, те-се... Ну й правильно! Їй же на краще».
Стас Петрович був задрімав у кріслі і прокинувся від того, що телеящик, справжній автомат, що піклується про своє і людське здоров'я, вимагав, щоб його вимкнули.
Стас Петрович неспіхом звично удовольнив ту вимогу, а коли екран, звузившись до розміру вічка, згас, - злякався тиші. Вона вальнула з усіх кутків, і Дорогий ніби аж протверезів. Згадався чомусь приблудний пес під дверима о третій годині ночі, вчорашні нічні видіння. Африка, розмова в черзі за молоком, виверження вулкану - все те в якийсь змиг відсунуло геть спокій і міцно засіло в думках. Стас Петрович прислухався, чи не чутно хоча б голосів зверху або за стіною, але й там наче вимерло. Поспішив увімкнути транзистора: «...Підрахували, що за останні сто років, - симпатичним голосом мовляла дикторка, - людство у десять мільйонів разів збільшило швидкість своїх комунікацій, у сто разів - швидкість пересування, у тисячу разів - свої енергетичні ресурси і у мільйон разів потужність своєї зброї...»
Не розлучаючись з транзистором, Стас Петрович поплентав до ванни, де, підсилений замкненим простором, голос продовжував віщати йому про те, що, виявляється, вихлопні автомобільні гази - це близько двохсот різноманітних хімічних сполучень, з яких неотруйні лише п'ять; що в Японії на кожну тисячу захворювань сто двадцять сім спричинені саме цими отруйними відходами.
Стас Петрович подумав: кепсько, що в мене нема машини. Не доводилося б щоранку штовхатися в метро. Та й солідніше - підрулити до клініки чи будь-куди на власних червоних «Жигулях» або «Москвичі».
Під ковдрою, зігрівшись, зітхнув полегшено і заплющив очі.
З приймача, якого поставив біля ліжка, линула тиха класична музика.
Дихання Стаса Петровича скоро стало рівним, мускульний тонус знизився, кількість біологічно активних речовин у мозку зменшилась і він заснув.
Сон його, однак, був неспокійним. Стас Петрович скрикував, стогнав, сміявся, ба навіть пробував плакати.
Йому снилася Цве - жінка з бушменського племені Кунг.
Колись, багато дощів тому, вона була красивою жінкою. У неї були стрункі ноги, ніжні руки. Голівка її формою нагадувала серце, а на шиї вона носила пудреницю з панцира черепахи, в якій зберігала товчені насінини ароматичних рослин. Тепер та річ їй ні до чого. Хода її стала незграбна, шкіра - зморшкувата, стегна неймовірно збільшилися і вона прикриває їх торочками з тростини. Усе ж, хто з молодих може похвалитися, що знає, де росте багато дикої цибулі, хто відає про місця, де можна в посуху добути воду? Ніхто не згадає стільки пісень і казок і не вміє добре грати на гуаші*. Ось чому чоловіки при розподілі здобичі дають їй серце забитої тварини і частину ошийка.
Жінка сиділа, закутавшись у шкіру, біля слабенького вогнища, дивилася на жарок й думала про те, що завжди повинен бути хтось, хто не спить тоді, як поснули всі. В їхньому роді - добрі і ловкі мисливці, працьовиті жінки, тому рід має вдосталь м'яса, мурашиних яєць і ситного коріння. Але всі мусять спати вночі, коли дідусь Сонячна Пахва опускає свою руку, а навкруги чатує дух смерті Дсао. Вночі живе тільки місяць, бо він - сандалія прапращура Цагна, який закинув її на небо, аби мати владу і над тьмою; та ще - зірки, ці запахущі їстівні корінці.
Вона стиха наспівувала:

Летіла пава понад заплавом,
Вона летіла, пір'я зронила,
Впало пір'ячко на каміннячко,
Хто ж тоє пір'я збирати буде?
Обізвалась красна дівонька,
Красна дівонька позбиральниця,
Вона теє пір'ячко позбирала,
Як позбирала - в рукавець клала,
З рукавця брала - віночки плела.
Ой сплела собі три вінонька:
Перший віночок - на заручання,
Другий віночок - на весіллячко,
Третій віночок - жити та бути.

Жінка підвела голову до яскравого місяця і сказала...
Що саме вона мовила, зосталося невідомим, бо Стас Петрович зненацька прокинувся від дзвінка у двері. Полежав з розплющеними очима, отуманіло думаючи про те, що дзвінок йому наснився, але дрантливе звучання повторилося знову, примусило підвестися. Серце закалатало. Тихцем прокрався до дверей і прислухався. Умить пригадав минулу ніч і тому спитав сторожко:
- Хто там?
За дверима було тихо, дзвінок більше не повторився.
- Хто там?
Стас Петрович прочинив на ланцюжок двері і побачив ірландського сетера, який печально зирив на нього.
- Йди геть... - не вельми впевнено прорік Стас Петрович і вже зачинив двері, коли раптом у мозку зазвучав невідомо звідки знайомий голос, який повідомляв, що на нього, Стаса Петровича Дорогого, покладається завдання врятувати людство...
Наступного дня Стас Петрович не з'явився на роботу.
Він сунув вулицею і дивився на сірий асфальт. Нерозчесане кучеряве волосся над лівим вухом стирчало півником. Перед очима проступили темні від безсонної ночі кола, підборіддя неголене, непрасовані штани висіли мішком.
З ним трапилась прикрість.
На щастя, це був не енурез і не діарея.
Однак то таки була прикрість.
Він мав за плечима медичне училище і два курси медінституту і, отже, не був новаком у країні Ескулапії, але нині геть нічого не міг зрозуміти.
Указом Президії Верховної Ради Української РСР йому було присвоєно статус Державного заповідника.
Принаймні так лунало йому в голові.
А ще він почув, що «кофеін подавляєт способность нєкоторих відов животних к размноженію...» і виявилося, що вода утворилася в результаті процесу кристалізації гранітної магми, виверженої вулканами в докембрійський період, а батьківщина водяного гіацинта - Бразилія. А тоді він чітко усвідомив, що стальна пластина, вживлена під шкіру голови, надійно утримує перуку магнітними замками.
Він спинився біля будинку з написом «Поліклініка». Постояв мить, почухав підборіддя і зайшов.
Він гадав, що це його порятує. Не чухання підборіддя, звісно, а саме приміщення.
Справді, у приміщенні, між людей, думки чи, точніше, уривки думок, припиняли гонитву, врівноважувалися. Однак він добре засвоїв, що сатурнізм - це хвороба, викликана хронічним отруєнням свинцем, яка веде до загальної розумової деградації...
Ледве стримався, щоб не сказати того у віконце симпатичній дівчинці, якій так пасував білий халат і медична шапочка.
- Вам куди?
- Мені... м-м... до психіатра. - Стас Петрович відчув, що червоніє.
- Психіатр сьогодні не приймає...
- Тоді до дільничого...
- Дільничі - на овочебазі. Можу записати до хірурга...
- Куди?
- До хірурга, - посміхнулася дівчина. - Валерій Іванович Сом прийме вас.
- Давайте до хірурга...
«То що ж тут дивного, - подумав, - коли в результаті забруднення світового океану гербіцидами гинуть корали».
До хірурга потрапив швидко.
Похмурий засмаглий чоловік з надміру великими рисами обличчя і гачкоподібним носом кивнув на стілець, записуючи щось у журналі.
Стас Петрович сів і почав стежити за товстими волосатими пальцями хірурга.
- Що у вас? - буркнув той, не піднімаючи голови.
- Мені, власне, до психіатра...
Лікар підняв на нього вирлаті очі.
- З головою щось?
- Так... - не дуже впевнено мовив Стас Петрович. - Мабуть, що так.
- Зараз побачимо. - Хірург підвівся. - Сидіть спокійно.
Він охопив його голову пальцями - пухкими і теплими.
- Ударів, струсів не було? - спитав, промацуючи голову.
- Ні...
- А в дитинстві?
- Мабуть, були, але я не пам'ятаю...
- А хто ж повинен про це пам'ятати?.. Так, кажете, часті головні болі?..
- Та ні... Голова у мене не болить.
Пальці хірурга спинилися.
- Чого ж ви тоді голову морочите? Лікарняного на дурничку схотілося?
- Та ні ж бо. Мені до психіатра, - захвилювався Стас Петрович. - А записали до вас...
- А-а... - протяг хірург і пішов мити руки. - І що ж у вас?
- Розумієте, я вже кілька ночей підряд бачу один і той же сон...
Хірург гмикнув і всівся за стіл, підперши голову рукою.
- То й що?
- Знаю з медицини, що це не дуже добра прикмета.
- А сон про що?
Стас Петрович скривився.
- Про Африку. Власне, про жінку з бушменського племені...
Хірург посміхнувся.
- Одружені?
- Хто? - не зрозумів його Стас Петрович.
- Ви.
- Ні... Тобто, зараз – ні.
- Ясно, - лікар почав писати у журналі. - Ідіть і працюйте спокійно. Та приведіть себе до порядку. Гляньте в дзеркало, на кого ви схожі.
Стас Петрович слухняно підступив до дзеркала - бліде, неголене обличчя. Дістав з кишені гребінця і старанно розчесався.
- До речі, - мовив на прощання хірург. - До одруження мені так само частенько снилися жіночки...
«Зачекай же, - думав Стас Петрович, ідучи коридорами поліклініки, - прийдеш ти до мене лікувати зуби...» Потім він заспокоївся і подумав, що не сказав хірургові найголовнішого: про ірландського сетера і про голос, який повідомляв, що він, Стас Петрович Дорогий, повинен врятувати людство.
На вулиці знову засвистіло в голові, зануртувало – аж пересмикнуло від того. Озирнувся – жодної людини. Тільки авто і тролейбуси.
Вихід був один.
Досі не хотів користуватися ним, але тепер час настав.
Дорогий пришвидшив ходу, дворами перебіг до зупинки, подумав про те, що кількість кисню в Балтійському морі в западині Ландсортс-юпет знизилася порівняно з тисяча дев'ятисотим роком на двісті п'ятдесят відсотків, і заскочив до автобуса.
Людей там було небагато, проте йому полегшало, адже рівень води в Дніпрі минулої доби становив чотириста сімдесят шість сантиметрів.
Зійшов на зупинці «Психоневрологічний диспансер» і з жалем подумав, що на 1980 рік у людських кістках накопичилося стільки радіоактивного елементу стронцію-90, що його досить для виникнення злоякісних пухлин...
Це й був вихід, на який Стас Петрович покладав останні надії.
У диспансері працювала його колишня дружина.
Його колишню дружину звали Світлана.
Свєтка-піпетка. «Хоча, чому, власне, піпетка?» Може, що крапала постійно йому на розум?
- Як мені розшукати Світлану Самійлівну? - спитав чергову медсестру, у якої, зауважив, нервово посіпувалися верхні кінцівки.
- Світлана Самійлівна приймає в другому кабінеті, ліворуч по коридору, праворуч од входу, коли повернути наліво, стоячи обличчям до сходів...
- Ясно.
Біля дверей поправив комірця, пригладив волосся, підтягнув штани. Не таким уявляв собі прихід до колишньої дружини...
Скрушно зітхнув, а постукавши, знову зітхнув, постукав ще, знову зітхнув і прочинив двері.
Світлана сиділа за столиком спиною до великого вікна.
Її маленькі ледь відстовбурчені вуха сюрреалістично світилися червоним.
Терпіти не міг отієї прилизаної тугої зачіски! Від неї опукле чоло здавалося ще більшим і панувало над усією нижньою частиною обличчя. Оте чоло могли утримати тільки великі, в грубій оправі, окуляри, які вона, завдяки природній своїй противності, не любила носити.
Тож зрозуміло, що вона була в халаті й без окулярів.
А якби навпаки?
Може, все-таки, ще в чомусь, там, під халатом?
Світлана за звичкою короткозоро примружилась, розглядаючи відвідувача.
Стас Петрович помітив у її зачісці просивину.
- Світлана Самійлівна приймає сьогодні?
- Дивлячись кого, - буркнула, упізнавши.
- Звісно - кого... Бідолашного Антонія, - посміхнувся Стас Петрович і подумав, що Світлана зараз, справді, схожа чи на Клеопатру, чи на гадючку, чи на обох.
- У бідолашного Антонія відмовив телеящик? - спитала насуплено. По тому зрозумів, що вона не в доброму настрої. Останнє, що вона сказала йому перед розлученням, - аби вибирав між нею, Світланою, і ящиком для ідіота, як прозивала телевізор.
- З телевізором усе в порядку...
Присів у крісло і роззирнувся. Шафа, тумба з рядом кнопок, знову шафа, вішалка, книжкові полиці... Але ж вся поверхня Атлантики між Європою та Америкою - це, по суті, суцільна нафтова пляма...
- Чого прийшов? - Світлана одягла окуляри, обличчя її врівноважилося.
Однак халата при тому не зняла.
А жаль. Чи не жаль?
- Якщо грошей позичити – не дам.
Він приходив до неї колись по старій пам'яті позичити грошей на модний транзистор. Згадав - і стало сумно.
- Слухай... Без жартів... - сказав, постукавши собі пальцем по скроні. - У мене отут щось не в порядку.
Світлана підперла голову рукою.
- Продовжуйте...
- Дві ночі прокидаюся о третій годині на дзвінок у двері. На сходах - нікого, крім вошивої дворняги. Але ж не міг пес натискати на дзвінок! Та й навіщо? - Стас Петрович розхвилювався, голос йому затремтів. - Потім я виразно чув, як хтось прямісінько у вуха чітко і роздільно повідомив мені... - він примовк.
- Заспокойся...
Вона непомітно відсунула шухляду і тихо натиснула на клавішу диктофона. Робила так завжди, щоб потім краще аналізувати розмову з пацієнтом.
Вона була дуже кмітливою піпеткою.
- То що саме тобі повідомили?
- А те, що на мене покладається віднині... врятувати людство від... від катастрофи...
- Далі, далі, - Світланині очі, під окулярами заблищали. У молодості знала його як хвацького брехуна і фантазера, однак розгублений і схвильований вигляд, надто отой різкий перехід від грайливості до повної безпорадності, свідчили на його користь. - Про яку катастрофу йшлося? - вона напівпідвелася.
- Екологічну...
- Он як!.. і що ж?
Стас Петрович глянув на складки її халатика і згадав Гімалаї Реріха.
Потім зітнув плечима і додав пошепки:
- І... я прийшов до тебе.
І тут Світлана повірила, що у нього справді не все гаразд з головою.
- Зачекай, - ступила до шафи, взяла невеличкого пакетика, налила в склянку води, всипала туди жовтавий порошок. - Випий оце. Заспокоює... - зітхнула.
Стас Петрович надпив, проливши рідину на сорочку.
- Обережніше! - Світлана вихопила склянку і поставила її чомусь не на стіл, а до шафи. - Гаразд. Давай розберемось.
Стас Петрович обтер губи рукавом сорочки.
- Вони попередили мене...
- Хто - «вони»?
- Н-не знаю...
- Добре. Що далі?
- Словом, попередили, що мені буде надано всю інформацію про екологічне становище на планеті...
- Ну і...
Дорогий раптом підвівся, очі його розширились.
- І вони справді інформують мене...
Світлана аж присвиснула стиха.
- Як саме?
Стас Петрович різко опустився на стілець
- У мене щось з пам'яттю. В голові крутиться таке, чого я ніколи не пам'ятав... Вміст кисню в Балтійському морі... Вихлопні гази. Маячня...
Він замовк, а Світлана згадала, як вони, бавлячись у ліжку, заміряли довжину Стасового прутня, і виходило близько двадцяти п'яти...
- Ех, Стасе, Стасе... Що за життя у тебе?..
- Я ж телевізор дивлюся...
- А що ти ще вмієш? Тобі байдуже, що там показують. Ти забуваєш усе, вимкнувши ящика.
- Як бачиш, не забуваю, - буркнув похмуро. «Знову нотації...»
- Це, Стасе, випадковість, невинна гра твого розуму.
- І оті дзвінки серед ночі, і голос?
Світлана підсунула стільця, сіла навпроти, склала його руки на коліна, зазирнула глибоко в очі:
- А, може, тобі все наснилось? А ти й злякався...
Він дивився в її карі, збільшені окулярами, очі з довгими віями.
Він думав про її великі груди.
Йому стало затишно і спокійно.
- Може, й наснилось...
- Ху-у... Ну й налякав ти мене. - Світлана підвелася, пройшлася кабінетом. «Двадцять п'ять... Та з такими даними...»
- Але ж мені снилося це дві ночі підряд.
- Таке буває. Емоційний голод. Це коли мозок не отримує зовнішніх емоцій. Він сам починає їх провокувати. Згадай, тобі повинно було снитися щось... - вона клацнула пальцями, - незвичайне, дивовижне, чудесне. і сни твої повинні були рясніти яскравими фарбами... Було таке?
- Точно. - Стас Петрович аж прицмокнув з подиву. - Мені снилася Африка, яскраво-зелені дерева, люди в строкатому одязі... Словом, таке, як ти кажеш. Але ж кольорові сни бувають лише у шизофреників...
Світлана розвела руками.
- Всі ми - трохи шизофреники. Навіть стародавні єгиптяни були такими. Як виявляється з їхніх ієрогліфів, функції лівої півкулі мозку у них переважали над правою, а це, Стасику, набагато точніша прикмета шизофренії, аніж кольорові сни. Зрозумів?
- Зрозумів. Так що ж мені робити?
- Що робити... - Світлана скинула окуляри, втомлено провела руками по очах. - Подивись навколо, - посміхнулась. - До цього тебе, мабуть, і закликає твоя... - постукала пальцем по скроні, - твоя підкірка. Маєш непогану машину - мозок. Він здатен не тільки переварювати телепередачі...
Вона непомітно вимкнула магнітофон, глянула на годинника.
- Ми з тобою забалакалися... - заспішила, збираючи зі столу папери. - У нас п'ятихвилинка. Так що заспокойся, Стасику. Чи - навпаки: хвилюйся більше, товаришу Дорогий, і заходьте, коли буду вільнішою.
Стас Петрович зітхнув.
- Як-небудь... Спасибі, Свєтко.
- Нема за що. Чекай, - зупинила його, дістала гаманця, простягнула «десятку». - Купіть собі електробритву фірми «Харків», товаришу Антоній, і не ходіть неголені.
Він посміхнувся поблажливо. Було не до жартів.
- Ще на секунду, - сказала напівжартома, блиснувши окулярами. - А може... саме ти і врятуєш людство?
Обернувся, постояв мовчки і вийшов.
«Піпетка, - подумав. - Чи ні? – Спинився, витер спітнілого лоба. - Може, вона й справді так гадає?»
Прокрутив у пам'яті її останню фразу.
Хотів зв'язати її з грудьми.
Не вийшло. Плюнув спересердя.
За півгодини іван Федорович - завідувач стоматологічної поліклініки - суплячи сиві брови, вичитував Стасові Петровичу запізнення на роботу, а він, Стас Петрович, думав про те, що у Франції кожен п'ятий пацієнт у клініках - з пошкодженим від довколишнього шуму слухом.
А ще про те, що сьогодні вночі знову зустрінеться з бушменським плем'ям Кунг.
Стара бушменка стояла навколішки в заглибині омурамби* і, важко дихаючи, розгрібала руками пісок. Піт заливав їй очі, а карос* міцно приліпився до тіла. Навколо на піщаних пагорбках сиділи і стояли її родичі. Вони були похнюплені і знесилені. Вже вкотре обнишпорили сьогодні дерева з надією знайти в дуплах хоч трохи води, яка лишалася там від минулих дощів. Але дерева відмовилися служити їм.
Пекучий вогонь пригнав їх у ці незнайомі місця. Спочатку раділи пожежі, визбируючи на згарищах підсмажених гризунів, змій і їстівні корінці, які так лоскітно і смачно пахли. Потім довелося йти, бо вогонь прогнав з тих місць і жирних сарнобиків, і швидких антилоп, ба, навіть, маленьких даманів. Отож змушені були никати пустелею, маючи замість їжі в своїх каросах малих голодних дітей.
Вони прийшли до цієї омурамби, і тут старий Кейгей встромив у землю довгу тичину, витоптавши навколо ямку, присів у ній. Це означало, що віднині вони житимуть тут.
Тому Цве стояла тепер у старому річищі і, важко сопучи, розгрібала пісок. Тільки вона вміла добути воду.
Знесилена жінка відкинулась і витерла піт. Пісок був сухий. Старий Кейгей опустився біля неї навколішки і притиснувся до її розпашілого тіла. Так вони сиділи довго, дрібні комахи повзали по їх колінах, осипали з них налиплий пісок. Вона знала, про що думає Кейгей, хоч той німо спостерігав, як сухий вітерець без жалю замітає викопану яму.

Гей, гей,
Та приходить вітер легесенький
Та замітає дрібнесенькі
Слідки наші.
Гей, гей,
Та коб не приходив вітер легесенький
Та не замітав дрібнесенькі
Слідки наші,
Ой, то було б - наче ми й досі заквітчані,
На весіллячку вінчані,
Гей, гей,
А в день смертоньки нашої
Та приходить вітер легесенький
Та замітає дрібнесенькі
Слідки наші...
Гей, гей...

Мабуть, про це і думав Кейгей, плюючи сухою слиною собі під ноги.
Але ж старе річище повинно дати їм трохи своєї води! Чим прогнівили вони цю землю? Чи оббирали її до останньої бубки-ягоди? Чи не цінували соки її?
Чи вибирали до решти дикий мед у дуплах дерев?
Чи розкидали мурашники, аби поласувати біленькими кисленькими яєчками? Ні ж і ні! Все живе повинно по-доброму ділитися тим, що має. Як люди, які наділяють один одного найдорожчим - частиною свого життя, як антилопи, у яких завжди знайдеться трохи молока, аби напоїти спраглого бушмена.
Цве нахилилась і знову заходилася вигрібати жменями неслухняний пісок.
Їй здавалося, що голова її перетворилася на голову антилопи канна і все більшає і більшає в міру того, як глибшає яма в піску.
Так тривало довго. Рот і вуха її забилися піском, вона нічого не чула, лиш перед зором її метлялося намисто з шкаралупок страусових яєць.
І все ж Цве домоглася свого - роздерті до крові, занімілі її пучки відчули раптом прохолоду, а в ніздрі пахнуло вогким запахом річки. Вона одержимо взялася копати далі, а потім блаженно відкинулась і, виплюнувши з рота скрипучий пісок, замугикала мелодію щасливого танцю. Та-а-та, є-я, та-а-та, є-я, є-я...

Ой вийдіте, хохи,
Заспівайте трохи!
Не співали, весни ждали
Да клоччя жували.
Ой вийдіте старики,
Заревіте, як бики.
Ой вийдіте безштаньки
Да станьте до танку!..

А довкола вже піддалися її збудженню і притупцювали, повторюючи знайомий наспів. До води було ще далеко... Ще належало наносити в яму трави, уставити в неї довгу і круглу трубочку, старанно засипати піском, а далі смоктати - до запаморочення, поки не відчуєш на язиці перші крапельки живлющої рідини. Але найтяжче позаду, бо земля вже обізвалася до них, стара потаємна річка згодилася, аби вони пожили ще трохи в незвіданих цих краях.

2

Шестилітнім хлопчаком Гриць знайшов на горищі напіврозваленого будинку загорнутого в ганчір'я чорного блискучого «Вальтера» зразка тридцять восьмого року і зі страхом та цікавістю лупив з нього у порожню залізну діжку, вже не чуючи, а тільки бачачи, як від кожного пострілу залізне нутро вергає хмарки пилу та іржавого диму. і якщо стати навколішки і зазирнути до черева діжки, можна побачити в ньому сім рваних шматків повоєнного неба над розруйнованою околицею великого міста.
Не допомогла йому тоді і загодя приготовлена брехня про те, що подряпини на обличчі – результат необережного поводження з рогаткою, а не з блискучим «Вальтером», бо хтось із хлопчаків доніс матері про його захоплення стрільбою, і поки він, Гриць, червонів і усвідомлював, що навіть стіни, дерева і земля мають очі і вуха, мати дістала зі скрині невеликий пакуночок, розгорнула його і простягла на долоні невелику, схожу на годинник, річ з неспокійною, фарбованою в червоне та чорне, стрілкою.
За всіма ознаками, обмін передбачався чесний.
Компас вартий був пістолета, патронів до якого вже не дістати.
Гриць, зітхнувши, віддав зброю.
Не знав, куди мати занесла її, але повернулася вона вже без пістолета, довго вганяла в синочка послух, він кричав і плакав, а потім плакала вона, опустивши голову на руки, а з круглої фотографії на стіні до них посміхався Гриців батько у військовій гімнастерці з ромбиками у петлицях.
Компас був новенький, мав так само проріж і «мушку», які можна було вільно обертати навколо циферблату з двома концентричними колами червоних і чорних цифр.
Дивина: скільки не крути, не струшуй, а маленька нервова стрілочка вперто показувала в один бік, на північ.
Чому вона вперто дивиться тільки туди?
і що таке отой магніт?
Звідки в ньому сила? Яка вона?
На запитання ніхто з товаришів по «ремеслусі» відповісти не міг.
Та «ремеслуха»! Майстрував для хлопців фінки з нарізним черенком - майстер потиличників давав, вигнати з училища погрожував. А то зробив сережки - для неї! - крихітні зірочки зі стриженьками і защипами, а вона, Вілена, взяла й закинула їх у бур'ян.
Вілена викинула, а Нюська знайшла між бляшанками з-під американської «тушонки». То й вигнали обох - її зі школи, бо піймали на «товкучці», де хотіла їх збути, а його з училища. і хоч компас, на який міг дивитися годинами, постійно був при ньому і вказував твердо один напрямок, життя Гриця потекло манівцями, кидаючи його з відділка міліції на коліна перед матір'ю, з роботи на заводі, де прибирав залізну стружку, до пивниці чи й на товчок, а звідти знову до міліції і знову до матері, тільки вже на могилу, і далі, і далі...
Понад усе на світі боявся жінок і зброї.
Проте, мов на зло, йому ніби наврочено було метатися між цих двох сил.
Після материної смерті жив у тієї ж Нюськи, робив їй щоранку гоголь-моголь, годував з ложечки, коли вона перед дзеркалом розкручувала зі свого рудого волосся «папільйотки»; потім набридло слухати її п'яненький сміх і дивитись, як безсоромно роздягається перед ним, терпіти оті «щиглі» по носі і побажання доброї ночі - то й пішов світ за очі.
«За очі» означало в сусідній будинок, до двірнички Стехи.
Зі Стехою, щоправда, не прожив і місяця, бо, випивши надміру і згубивши вдруге за місяць платню, отримав з її рябих дебелих рук такого прочухана, що тиждень відмочувався бодягою та оцтом, уявляючи, як директор заводу, суплячись, підписує наказ про його увільнення.
Зі зброєю було складніше.
Давно, в дитинстві, ще до отого «Вальтера», була граната в ярку на пустирищі.
Її вибухом одному з корешів вивернуло нутрощі, а його, Гришку, кинуло головою об дерево.
Потім був снаряд, якого знайшов під корінням викорчуваної старої груші і якого підірвав самотужки, розклавши вогнище...
Зброя лякала й манила водночас, але не так як жінки, бо тут вступалося тіло, а там - лише гостра цікавість до байдужої руйнівної сили.
Зброя притягувала його, мовби магніт стрілку компаса.
Зброя непокоїла, як взуття, котрого ніколи не мав нормального розміру.
Соромився своєї зваби, бо сам відчував у ній щось неприродне; соромився після того, як перед вітриною у військовому музеї, куди забрів знічев'я, зрозумів, що сам вигляд зброї спричиняє його до якогось дивного стану, що в ньому гнітючість поєднується з безглуздою радістю, а цікавість - з тривогою і бажанням невідривно споглядати блискучі затвори, приклади, патрони, багнети, снаряди й гранати...
Можливо, з нього був би добрий зброяр.
Він не замислювався, не знав, чи існує такий фах.
Зброя здавалася не твором людських рук і розуму.
Зброя існувала осібно, своїм трибом, непідвладним людям.
Під його ліжком у невеличкій кімнатці лежали теки, напхані вирізками з журналів та газет, на яких зображена була стрілецька зброя найрізноманітніших систем - від грубезних бомбард до пластикових і касетних бомб, від неоковирних аркебузів до сучасних автоматичних гвинтівок чи кулеметів.
То було його найбільшою таїною.
Про неї не знали ні Нюська, ні Стеха, ні навіть сусіди по «комуналці».
Після Стешиних тумаків і увільнення з заводу, коли вештався якогось ранку подвір'ям і спостерігав за хвацькою роботою сміттярів, йому теж раптом схотілося ось так підхопити бачка з покидьками, вивернути його до кузова машини, свиснути і, скочивши безтурботно на підніжку, їхати до іншого двору...
- А це, паря, ще треба вміти, - сказав йому товстий вусань у клейончастім фартусі. - Ану, пособи!..
Він радісно підхоплював бачки, як і вчила Стеха.
Того ж дня поїхав разом зі сміттярами на міське звалище.
Через день уже працював там техніком.
Звалище було одразу за містом, на височенному плато.
Звалище було таких неймовірних розмірів, що Гриць аж рота розтулив першого разу. Ніколи не думав, що тут стільки техніки: бульдозери і грейдери, трактори і екскаватори, машини і транспортери - все гурчало, ревло, біпкало і матюкалося.
Матюкалися, звісно, люди.
Люди одразу нарекли його, Гриця, придурком.
Гриць, бачте, відмовлявся мити пляшки з-під «Шампанського», які потім збували, чи спаковувати бавовняне ганчір'я, яке міняли на талони для книжок, а їх у свою чергу теж спродували, чи порпатися у смердючих горах сміття, вишукуючи якусь дрібничку, а то й коштовність, зронені роззявою-міщанином у сміттєпровід.
Гриць не тяг додому ще «пристойну» поличку чи раму від картини, «майже нову» закордонну куртку чи розбитого приймача, якого місцеві умільці тут таки й лагодили (бо треба бути справді дурнем, щоб не принести з того краю звалища, де вивертав непотріб радіозавод, новеньку деталь).
Отож, Гриць був придурком.
Гриць радів тому, бо, познущавшись якийсь час, «колеги» полишили його у спокої, і він займався своїм - засипав землею з машин купи розітлілого сміття.
Робота була цікавою.
Погляд увесь час натикався на різноманітні речі у найхимерніших поєднаннях: каструлі і презервативи, дитячі іграшки і порожні тюбики з-під фарб, бляшанки, гантелі, мотки фотоплівок, мармурові слоники, унітази, колючий дріт, стільці, паки целофану, чашки, скло, шприци і ще до біса всякої всячини. Все те було перед очима і під ногами, відокремлене тонкими прошарками землі, згойдувалося від необережного кроку, мовби сама гора порипувала на величезних ресорах, і то - казали - не тільки ця, а й сусідня насипана з самого сміття, а за нею ще...
Достоту, місто було велетенською потворою, яка споживала і перетравлювала. А тут, виходить, був її нужник...
Того дня, ще зранку, миючи підлогу в коридорі комуналки, знав, що сьогодні трапиться незвичайне, - відмітив у собі дурникувату веселість і водночас тупий біль у потилиці.
То була точна прикмета.
То завжди призводило до грандіозної, з зальотом до міліції, пиятики увечері, або... або - подумав Гриць і пополотнів, стоячи з ганчіркою серед коридору.
I коли, вже на звалищі, побачив, як екскаватор, що навантажував на машини землю, видряпав з гори гостре рило артилерійського снаряду, яке за наступним ривком ковша підсунулося екскаватору під самісіньку гусеницю, - не здивувався тому, а тільки відчув чомусь невиразний жаль до самого себе.
Все його безтямне життя за якусь мить прокрутилося в думках.
Міг утекти, однак, мов заворожений, ступив до екскаватора.
Сьорбаючи і витираючи соплі, мов дитину, підняв на руки важке тіло снаряда, побіг, наче хто підстьобнув його, бо зрозумів, що оті туманні кадри його життя промайнули у мозку не даремно, а були лоскітними бульбами повітря, які останніми вириваються з грудей потопаючого.

3

Звідки в людини виникають емоції?
I що воно, взагалі, таке?
Різке збільшення кателохамінів у певних ділянках нашого мозку?
Вже навіть сама ця фраза, визначення позбавлені, як кажуть, будь-яких емоцій.
Та ось ще одна: емоції - певний психологічний стан людини, який формується під впливом життєвих вражень...
Так само не зовсім те, бо переважна більшість зовнішніх факторів не викликають у нас жодних емоцій, як от у Стаса Петровича споглядання телепередач.
Простіше: емоції - це певні враження...
Але чому одні події чи явища вражають, тобто мають на нас емоційний вплив, інші ж не лишають сліду? От, приміром, Вероніка Павлівна, шістдесятилітня медсестра, не викликає у Стаса Петровича жодних почувань, а хірург-стоматолог Віра стимулює найрізноманітніші переживання - від страху і захоплення по вертикалі до холодного скепсису - по горизонталі. Звісно, чому. Віра володіє чимось таким, чого абсолютно позбавлена Вероніка Павлівна. Чим же конкретно? Що в неї особливе? Брови? Ніс? Губи? Очі? Виявляється, так. Все те саме, що й у Вероніки, тільки красиве. і молоде.
Ось яка складна штука - емоції!
Ганявся за ними, мов сірко, висолопивши язика, а вони ходять спокійно за два кроки і ще й поглядами лукавими обпікають.
До чого тільки не вдавалися люди, щоб запопасти отих емоцій!
Один полюбляв раптово підпалювати міські шпіхлярі і влаштовувати голоднечу, другий запалив ціле місто, а сам у цей час, переодягшись трагічним актором, декламував вірші про загибель Трої... Декотрі діставали емоції від наїдків, інші - від пиятики, ще інші - од спалювання живцем непокірних. Були й такі, що пробували видобути із лайна золото, порахувати зірки або писати вірші...
Достоту, людський поступ - гонитва за позитивними емоціями в намаганні обійти негативні.
Навіщо?
Звісно, аби спокійно спати.
Ось до чого додумався Стас Петрович, гортаючи сторінки енциклопедичного словника.
Після відвідин Свєтки-піпетки, колишньої дружини, він трохи заспокоївся.
Він зрозумів, що йому подобаються великі груди.
Він зрозумів, що в нього емоційний голод.
Він зрозумів, що треба більше хвилюватися. Напереживавшись за день, заснеш мов убитий, і не зважатимеш на дзвінки чи якісь там потойбічні голоси. і дурниці всякі не верзтимуться, і менше стугонітиме в голові.
Звідки черпати їх, ті блаженні чуття?
Розганяти елементарні частинки в синхрофазотронах йому не дано, тим нехай займаються фізики.
Він піде... на футбол.
- Не думав, що ви болільник, - сказав іван Федорович, завідувач відділу.
- Вирішив причаститися, - зніяковів Стас Петрович. - По телевізору не те...
- Хіба по телевізору футбол? - розпалився старий. - Профанація! Основне - на стадіоні.
- Хотів Вас попросити... - мимрив Стас Петрович, але старий його вже не слухав.
- Ви знаєте, яка сьогодні гра?! За вихід у чверть фінал на кубок володарів кубків європейських чемпіонів!
«Темна вода... - думав Стас Петрович. - і чого він так сіпається? Невже це правда так захоплює?»
- Боже мій, як я вам заздрю! - теревенів, старий дорогою. - Ви вперше йдете на стадіон! Це грандіозно! Побачите справжню гру. Знаєте, як грають лідери? Жаль, не буде Блохіна - у нього дві травми за минулий матч. Пресинг триклятий!
Стадіон свистів і ревів.
Стас Петрович очманіло крутив головою і з подивом спостерігав, як горланив і вимахував руками іван Федорович, в якому годі було впізнати статечного і врівноваженого завідувача міської стоматологічної поліклініки. Зрештою піймав на собі погляд старого, в якому прочитав стільки осуду, що й сам почав підскакувати і викрикувати, аби не дивувати начальника. А потім, вдома, стало бридко, що піддався...
Словом, стадіон справив гнітюче враження.
Стас Петрович зрозумів, що в такий спосіб позитивних емоцій він не добуде.
За футболом були театри.
На «Жізель» він заснув. Навіть скрикнув уві сні.
Йому знову привиділася жінка з бушменського племені Кунг, як стоїть вона навкарачки і висмоктує тонкою очеретиною вологу.
Засоромлений, змушений був піти з балету після першої дії.
Дивно йому було, що люди захоплено аплодують і кидають квіти до ніг балерини.
Передивився спектаклі в кількох театрах, змусив себе піти навіть на оперу...
Не зачепило, не зайняло, не вдовольнило.
В дитинстві любив каруселі. Бувало, катався на них до нудоти. Ночами снилися строкаті карусельні коники, ведмеді, машини.
Отож, тридцятишестирічний телепень, попхався на розважальний майданчик, думаючи про те, скільки рожевих китів залишилося на планеті.
Від крутіння швидко запаморочилася голова, кімната жахів із сміховинними скелетами і чудовиськами викликала скептичну посмішку, а кімната сміху розчарувала, бо замість того, щоб посміятися над неоковирними відображеннями у кривих дзеркалах, з сумом розглядав сивину у волоссі і зморшки на обличчі.
Ні, звичайно, дорослі черпають позитивні емоції не в таких місцях.
Спробував напитися.
Купив дві пляшки коньяку, зателефонував до колишнього свого приятеля ще по медичному училищу.
- Го-го-го, - забулькав той у трубку, коли Стас Петрович назвав себе. - Заходь! Чекаю, чекаю.
Приятель виявився зовсім не тим «шплінтом», як прозивали його в училищі.
Зі Шплінтом вони не бачились, мабуть, років п'ятнадцять, але розмова не клеїлась. Можливо, причиною була дружина, яка сиділа з ними, мовчки, сторожко вслухалась до кожного слова, а може, диплом кандидата наук у рамочці на стіні, а може, затишна квартира. Проте, мабуть, все-таки рожеві кити, які сплутувалися в розумі зі Свєткою, точніше її теплою спиною у передсвітанковій млі в ліжку, коли він прилаштовувався ззаду любити ту сонну Свєтку.
Скінчилося тим, що решту вечора вони зі Шплінтом дивилися телефільм на сільську тематику.
«Де взяти емоції? - карався Стас Петрович, записуючи до журналу чарівну фразу: «третій правий верхній премоляр, карієсні явища»
Стас Петрович хотів спитати про це у Віри.
Стас Петрович вже й очі підняв і раптом осікся.
Віра обслуговувала пацієнта.
Віра для зручності вперлася коліном у бильце хірургічного крісла.
Білий Вірин халатик збився на один бік...
Стаса Петровича обсипало жаром від її засмаглого тугого стегна.
Стас Петрович подумав про те, що в Африці щороку гинуть від голоду тисячі аборигенів.
Стасу Петровичу в грудях наче диригент змахнув паличкою - оркестр «врізав» весільного маршу і писало, зробивши у журналі закарлюку, випало з рук.
Звичайно ж - Віра... Смачненьке яблучко з чужого саду. Тільки чому, власне, «чужого»? Віра незаміжня.
Віра не двадцятилітка...
Віра має розуміти, що заводити сім'ю у тридцятип'ятирічному віці - справа майже безнадійна.
Віра має зрозуміти, що світ великий, нудний і страшний, і в ньому так самотньо...
Може варто поділитися, що чув голоси? Цікаво: отак лежатимуть вони у ліжку о третій годині ночі, чи повідомлять його, що він покликаний врятувати людство? Жаль, що «голоси» чує тільки він.
Отож, більше про світ, про екологічну кризу, мовляв, ніяк не знайду своєї екологічної ніші, а в морях від гербіцидів гинуть корали... Жінки таке люблять. А то справді - поводжуся з нею, мов бовдур. Пригостив коктейлем і зразу ж - «на чай».
Стас Петрович витер у журналі закарлюку, і коли брав у Віри елеватор з черговим вирваним зубом, рука його ледь здригнулась. «Нижній правий моляр. Карієсні явища».
- Що це ти примовк, Стасику?
Віра прочинила вікно і заходилася поливати вазони.
Стас Петрович увібрав голову в плечі, наче впійманий на гарячому.
- Та... Прочитав, що в морях від гербіцидів гинуть корали...
- То й що?
- Жалко...
Віра хмикнула.
- А ти їх бачив, ті корали?
- По «телеку».
- У мене колись намисто коралове було. Бабусине. Сім разків, від шиї аж до сюди, - провела рукою по кінчиках грудей, а Стас Петрович швидко перевів погляд на двері. - Розсипалося, а зібрати докупи нема коли. Така біда, - засміялася. - Чай питимеш?
От і поговорили про екологію... Звичайно, Віронько, питиму, але краще не тут і не тепер... А на ранок, Віронько, не пожалію власного рукава, аби стерти те, що написав про тебе, на твоєму будинку. Я запросив би тебе до себе, та боюся, що вранці наступного дня ти вже замочиш у ванні купу моїх брудних сорочок і почнеш порпатися на кухні...
І вже вони удвох сидять у Віриній квартирі і п'ють чай.
І вже у вікно зазирає вечір.
І Стас Петрович із задоволенням зиркає на годинника, що витактує між книжковими полицями: майже дванадцята.
Скоро зачиниться метро, і він повноправно лишиться тут.
Розмова йде про всяке, однак Стас Петрович відчуває, що Віра хвилюється.
Хвилюється й він. Ось рука її здригається і чай розхлюпується на білу вишиту скатертину; ось вона частіше опускає очі і бентежно дихає; ось поступово стихає розмова... «Віро, я люблю тебе»... Він бере її руку, відчуває, як вона вся спаленіла, вкриває її похапливими і жадібними поцілунками, аж вона закриває очі і міцно пригортається до нього. А потім...
- Стасе, ти що, спиш? Питаю, чай наливати?
Стас Петрович очманіло крутнув головою. Затим кивнув.
- Про що це ти так замислився, коли не секрет? Невже про дівчат?
Стас Петрович прибрав байдужливого вигляду, навіть позіхнув:
- То все - в минулому, Вірочко... Кохання з першого погляду і «вірність до гроба». Я в тому віці, коли не думають, а діють, - і прицмокнув.
- Боже мій, Стасику, що я чую? Та ти жінок, як вогню, боїшся.
Стас Петрович надпив чай.
- Гм... Як вогню... Ще б пак: вони ж усі вертихвістки, за рідкісним винятком. Але отой «виняток» боїться хоча б у гості запросити чоловіка...
Він примовк і зиркнув на Віру. На якусь мить спостеріг на її обличчі розгубленість
- Заходь... - зітнула плечима.
- Коли?
- Коли хочеш...
Стас Петрович набрався рішучості і аж підвівся зі склянкою в руці.
- Сьогодні, - скоріше ствердив, аніж спитав.
Решту робочого дня вони майже не розмовляли.
Пацієнтів мов прорвало. Наче півміста кинулося смикати зуби.
У голові Стаса Петровича паморочилося. Не від роботи, звичайно. Там «прокручувалися» сцени сьогоднішніх відвідин Віри. і то такі сцени, що він тричі вписував у журнал прізвище пацієнтів не та тій сторінці.
Під час коротенької перерви збігав до магазину, купив торта, а коли біг назад, у думках блиснуло: «Для створення гербіцидів використовують понад тисячу хімічних сполук. Вони знищують мікробів, які беруть участь у грунтотворенні. Тому на планеті плодючі землі стають безплідними...» Відмахнувся, як від набридливої мухи, а Віра лише посміхнулася, глянувши, як він витягає з холодильника медикаменти, аби упхати туди торта.
Віра жила в комунальній квартирі з сусідкою.
Височезна, суха, мов тараня, стара жінка з нахабно нафарбованими губами і в строкатому каптурі на голові, окинула Стаса Петровича не вельми зичливим поглядом.
- Анжеліко Францівно, знайомтеся, - прощебетала Віра. - Це Стас Петрович. Ми разом працюємо.
Стас Петрович простягнув руку.
- Ц-ц... - стара презирливо скривилась. - Де ви виховувались, молодий і красивий?.. Ах, моветон, моветон...
Вона почалапала до своєї кімнати, а слідом, тручись об її ноги, посунули руді котяри з задертими трубою хвостами.
- Ну що ти, Стасе? - сказала Віра вже в кімнаті. - Хіба кавалер першим подає руку?
Стас Петрович лайнувся подумки.
Стара була зовсім недоречною.
У квартирі смерділо дешевими парфумами, замішаними на котячій сечі.
У Віриній кімнатці, щоправда, було затишніше. Зеленуваті штори на вікнах пропускали до кімнати лише спокійну півтемряву, а простенькі шпалери разом з безліччю фотографій у давніх рамках надавали кімнаті статечності і врівноваженої задуми. Усе те доповнювали величезний чорний рояль, що займав куточок ліворуч, і грубий, обтягнутий зеленим сукном письмовий стіл біля входу.
- Бавишся музикою? - Стас Петрович кивнув на рояль.
- Колись у дитинстві... - зітхнула Віра. - Тепер все це - моє придане. Від бабусі...
- У тебе затишно...
- Правда?
Вони зустрілися очима, а Стас Петрович подумав, що груди в неї більші за Світланині.
- Спочатку хотіла все повикидати, купити нове, - засокотіла Віра, - а потім подумала: навіщо? Сучасні меблі якісь занадто легковажні, а в житті хочеться хоча б чогось постійного. Нехай будуть хоч меблі, - посміхнулась. - Тут усе має свій характер. Ось годинник. іде, як тільки йому заманеться: то поспішає, то відстає... Рояль у мене за господаря. Навіть бурчить інколи, як щось не до вподоби, а стіл йому відповідає: рип та рип... З ними не сумно...
«Те-те-те... - перекривив подумки Стас Петрович. - Язик без кісток...» Знав з досвіду: якщо Віра починала розповідати, зупинити її було важко.
- То як чай? - поцікавився, аби перевести Вірину балаканину на щось інше.
- Зовсім забула!
Вона вийшла, прихопивши торта.
Вона вийшла, прихопивши торта, а Стас Петрович зіщулився, бо виявилося, що в Iталії від забруднення атмосфери гинуть витвори зодчих Древнього Риму, а на сьогодні повністю зникли біскайський, гренландський та синій кити, і дев'ятнадцять відсотків суші перебуває під загрозою перетворення в пустелі, а в Каліфорнії випав радіоактивний дощ, а ДДТ - отруйна речовина, і ДДТ - шкідлива речовина... ДДТ...
Стас Петрович заметався.
Стас Петрович помітив у кутку телевізора.
Стас Петрович похапцем увімкнув його. Однак телевізор мовчав, а в голові не стихало: «ДДТ необхідно негайно зняти з виробництва, бо він утримується в організмі майже кожної людини. У жителів індії та Пакистану його в п'ять разів більше, ніж у французів і в п'ятнадцять - ніж у австрійців...»
Стас Петрович почав натискати на кнопки, але безрезультатно. «Період розкладу ДДТ - сорок дев'ять років. За 29 років на планеті розсіяно близько 1,5 мільйона тонн цієї отрути. Це неодмінно приведе... - він охопив голову руками, - до загибелі корисних мікроорганізмів. Через кілька поколінь можливе повне виродження людства...»
Увійшла Віра, шум у голові поступово затих.
- Хотів подивитися передачу...
- Безнадійно, - Віра поставила тацю з тортом на стіл. - Вже років зо три не працює. Мабуть, не витримав сусідства.
Вона увімкнула світло і знову хотіла йти до кухні, але Стас Петрович зупинив її.
- Можна, я... м-м... допоможу?
Несучи назад до кімнати розпашілого чайника, спіткнувся об рудого котяру, який простягнувся посеред коридору, і обварив окропом пальці. «Хай ти сказишся! - вивелося подумки. - ідіотська квартира...»
Нарешті вони сіли пити чай з тортом, і Віра почала розповідати про сусідку Анжеліку Францівну та її котів. Слухаючи, Стас Петрович думав про те, який він кретин, що припхався сюди. Дратувало голосне Вірине сьорбання. Але ж емоції... Все треба доводити до кінця.
Втім, він чудово зіграв свою роль.
«Світ - це пустеля, в якій переплітаються самотності... Життя скороминуче... Нікому ніякого діла до іншого... Треба триматися купи... Маєш рацію: кому вірити? На краю безодні, за якою - ніщо... і все - тільки раз... Віра надійна... Боже мій, він тільки тепер зрозумів, що... що... любить давно... звичайно - разом... Все - дурниці. Тільки я і ти...»
Цілунки. Рипуче, мов сатана, ліжко, звуки «Патетичної» через стіну, гаряче Вірине дихання...
Він лежить під важкою ватяною ковдрою.
Йому душно. Вірине волосся противно лоскоче обличчя, і від неї пахне потом, а в коридорі хтось вовтузиться.
Може, сусідка.
Може, коти.
Може, пацюки.
«Скажи мені щось...»
А що казати? Ні, досить. Тоді казав, а зараз не скажу.
Поцілувати? Будь ласка... Ось так.
Однак треба, мабуть, сказати? Чортівня: що сказати? Те, що лякає її серйозність? Гм...
- Розповім тобі анекдот... Якось чоловік поїхав у відрядження, а дружина...
А хто ж там, все-таки, вовтузиться? Мабуть, стара підслуховує, а, може, й підглядає в шпарину... Вийти б так, щоб дверима по строкатому каптуру. Господи, як все остобісіло! і що я за кретин? Хай воно западеться...
і хата оця, і ліжко, і тупа темрява, і Вірине схлипування, і стара...
А з усім цим і я... Щоб зараз і назавжди... з усіма емоціями.


4

- Хай лучче атомна війна буде, аніж я звідси поїду! - гукнув Сидір Спілий і кинув на затерту палубу дебаркадера сірого кашкета. - Тут на ноги зіп'явся, тут і вмру!
Сидір Спілий чвиркнув собі на запорошені чоботи.
Народу на пристані багато: баби і тітки, які повиносили у відрах «фрукту» на продаж, пасажири, що очікували приходу чергової «Ракети» на Київ чи в протилежний бік - униз по Дніпру, двоє мордатих пристанських матросів.
- Хіба я не правий? Скажи, - смикнув за рукав одного з матросів.
Той скривився, виплюнув у воду кісточку з вишні.
- А це - як ти, батя, захочеш. Хочеш - правий, не хочеш - кривий.
Жінки засміялися.
- Е-ех, темрява... Тобі тільки молодиць на танцях лапати. А от, ти, чоловіче, що скажеш? - Сидір приступився до сивого чоловіка.
- А в чому, власне, справа?
- Дак затоплюватимуть нас! - Ударив об поли Сидір. - Хіба не знаєте? Виселяють до чорта в зуби, ото й ділов! і вигоди, понімаєш, на копійку, а горя, виходить, на всю копу!
Чоловік посміхнувся.
- Ось воно що... А хіба вам не пояснювали?
- Балакали в клубі, - озвалась одна із жінок. - Бородатий такий... Усе пояснив, що й до чого. Море тут наливатимуть, щоб води було багацько.
- А на дідька воно тут потрібне, те море?! - розпалявся Сидір Онисимович. - У морі ж вода стояча, засмердиться. Чи й солі сюди усиплють, щоб усе по науці?
- Аякже, - втрутився матрос. - Вагонами возитимуть. Щоб риба зразу на тарань, до пива.
Сивий чоловік посміхнувся.
- Я не знаю, хто вам і що пояснював... Можу привести такого приклада: у вас електрика в хаті є?
- Та є...
- і знаєте, звідки вона береться?
- Звісно, знаю. Станції оті електричні.
- Правильно. Тільки для будівництва таких гідростанцій потрібен великий перепад рівня води. Тому тут її буде піднято приблизно на тридцять метрів... Для того, щоб електрика була не тільки у вас у хаті, споруджується ГЕС. От не думав, що доведеться самому все пояснювати...
- Та хіба я про те?.. - гарячкував Сидір Онисимович.
Раптом він затих і пильно придивився до чоловіка.
- А ви хто такий будете, якщо не секрет?
Чоловік зняв окуляри.
Чоловік протер ті окуляри носовиком
- Який тут секрет. Гідрологія, чули про таке? Наш інститут якраз брав участь у проектуванні моря. А зараз до Києва добираюсь...
Сидір Онисимович якийсь час мовчав, переварюючи почуте, а потім кинувся до дощатої будки з написом «Каса».
- Сонько! - стукнув у шибку.
- Сонько! - гукнув, коли в ній з'явилося жіноче обличчя.
- Сонько! - закричав на всю пристань. - Бачиш оно чоловік стоїть?! - тикнув пальцем у бік недавнього співрозмовника. - Не продавай йому білєта! Хай пішки котиться к їдреній мамі. Хай на своїй електриці їде! Не продавай, чуєш?!
На дебаркадері затихли, а командировочний насупив брови:
- Не те говорите, товаришу. Ви за свої шкурні інтереси вболіваєте, а за нами вся країна стоїть. Даремно так переживаєте. Ще побачите, як зміниться все тут. На краще, звичайно. А виїздити... На жаль виїздити доведеться! і не тільки вам.
Виїздити таки довелось.
і коли машина, напакована його, Сидора Спілого, збіжжям, повертала за перелісок, він глянув на свої Рощаки, що ховалися і не могли сховатися біленими стінами хат у густім зеленім вибалку, йому захотілося гукнути щось буйне, в лад отому оркестрові, під марш якого вони кидали рідні місця, але він промовчав, бо усвідомив раптом, що не гукнути йому хочеться, а завити...
- Що ви оце нас, тату, осоромити хочете на всю республіку? - говорили йому в один голос двоє його дорослих кучерявих синів, які сиділи тут же, в кузові, підтримуючи клітки з кролями. - Всі ж їдуть. і прогрес... ви знаєте...
- Мовчіть, слиньки... Що ви понімаєте?.. Цигани ви тепер, а не землероби.
Сини перезирнулись.
- Ото сказали! Землероби... Та яка ж тут земля? Ерозія одна та й годі. Ні орати ділом, ні садити на цих кручах. Ото хіба що кістки дідівські тутай...
Сидір мовчав.
- А там, у степах, і розвернутись буде де, от побачите. Ми ж там були вже. і заробітки там більші. Та й компенсація.
За цими словами Сидір підвівся.
За цими словами Сидір загупав кулаком у залізне нутро кабіни.
Машина спинилась, їх обдало курявою. Перш ніж старший з синів встиг щось сказати, батько схопив його обома руками за механізаторську спецівку і, дужо струснувши, перевалив через борт машини.
- Гуляй, механізаторе.
Глипнув на молодшого - той сам, зітнувши плечима, знехотя стрибнув на узбіччя.
- Рушай! - гукнув Сидір водієві.
- Теж мені Тарас Бульба! - кинув услід машині молодший, але Сидір уже того не чув.

* * *

...Тепер він знову перед Рощаками.
Тепер, через десяток літ, він знову перед своїми Рощаками.
Тепер, через десяток літ, він знову перед своїми колишніми Рощаками.
Зійшов на пагорб...
Зійшов на пагорб і аж розкашлявся бозна од чого, може, од власного подиву.
Річки, яку звик бачити з дитинства, не було. Широка вода, за якою, якщо стулити очі до тремтливої щілини, можна було угледіти протилежний берег. Однак село, його Рощаки, стояли незаймані.
Аж скрикнув! Усе було на місці: онде височенний Дідів Шпиль, мовби упертий в небо перст; оно Маркова Гора, на якій купляться, розриваючи небесне тло, хрести... Десь там має бути його хата.
«А де ж вода?» - питав себе, відчуваючи, як паморочиться у голові.
Море, яким їх страхали десять років тому, починалося там, де колись - не колись, а завжди - протікав Дніпро.
Село лежало неушкодженим.
Село лежало неушкодженим, і чутно було, як Гнилуша, малий потічок, що ділив село на дві нерівні частини, бурчить десь там у зелених хащах.
- Як же це? - прошепотів і кинувся, гупаючи чобітьми, з пагорба.
Захеканий біг старою стежкою, не бачачи її, лиш відчуваючи під ногами твердь. На якийсь мент здалося, що й ноги радо несуть його вниз, як несли колись у далекому непам'ятному вже дитинстві. Не затуляв обличчя - хльостке молоде гілля, стебла кропиви, що випхалась понад людський зріст, стьобали його по неголеному твару, змушували раз у раз міцно стуляти повіки.
Засапаний і спітнілий, спинився, отетеріло роззирнувся. На мить здалося, ніби він у раю: дерева і кущі повиганялися, сплелися віттям, полишивши унизу зелену півтемряву, у якій їхні відземки і стебла проглядали, неначе в'юнкі дебелі водорості на дні екзотичного моря. Десь там, угорі, було сонце, десь там, угорі, дихав вітерець, десь там, угорі, кричало і шаруділо птаство - тільки тут все ніби заклякло, тихе і аж страшнувате. Сидір стояв на власному обійсті, перед стіною власної хати, і не міг зрозуміти, де він. Здавалося, подвір'я і хата повинні бути зверху, де простір - було ж бо тут завжди широко і відкрито - а тепер мовби провалилося, тільки хирлявий кущик мальв з вицвілим, якогось невизначеного кольору квітами, нагадував, що колись усе це містилося тут, а не над головою...
Йому захотілося перехреститись.
Йому захотілося перехреститись, але натомість тихо виматюкався і рушив до сіней.
Десять років тому мордатий матрос з дебаркадера назвав його контуженим, і то - поза очі. і хоч старший із синів натовк потім матросові пику, нічого йому за те не сказав. Фронтова контузія, як гадав, минулася безслідно... і тільки тепер, як став перед облупленою своєю хатою з порожньою проймою дверей, відчув, що вуха йому наче хто заліпив воском, як отоді, в сорок четвертому, під Ясами, але не від міни, а від якогось внутрішнього, оглушливішого за той, фронтовий, вибуху.
- Ху-у... - сперся на одвірок.
Стояв довго, аби перебути глухоту, але вона мовби сиділа йому на шиї, міцно затиснувши липкими руками голову.
Доволі біди зазнали Рощаки за своє існування. Горіло воно, - підпалене фашистами, диміло і від наших снарядів. Палене під час громадянської, колошкане царськими гарматами, коли виловлювали по цих яругах гайдамаків, руйноване шляхтою, яка стерегла тут невловимого Косинського, і далі, далі углиб аж до Батиєвих орд чи й сарматських набігів, бо від кого ж іще берегли його оті незгладимі вали, що довкруг стародавнього городища...
Коли повернувся сюди по війні - тільки димарі стирчали. А й нічого, одбудувалися. і дітей нажили. Рощаки, гадалося, не можуть зникнути, бо звідси, із цих ярів та перелісків, починалася колись земля слов'янська, тут її витоки та коріння. Сам по війні дітей у школі вчив історії, хоча за плечима лиш семирічка, сам сидів ночами над Несторовим творінням, сам до всього доходив. То вже потім з'явилися освіченіші з інститутів... А професор отой, що розкопував городище, казав, що тут початок слов'янства... А як затялися з тим морем, то ніхто не поміг. Професор помер, а його, Сидора, хто послуха? Сини і ті поодверталися...
Глухота, здавалося, ще міцніше стисла скроні.
Глухота, здавалося, ще міцніше стисла скроні, і Сидір труснув головою, така здавалася вона йому важка і чужа.
«Що, збагатів з чужого розуму? Було не їхати нікуди... Авжеж... А всі ж їхали... Нікого не питали - їдь та й годі. Ось тобі гроші, ось тобі хата...»
Ступив до сіней. Важко тхнуло вільглою глиною, трухлявим деревом. Лаз на горище обсипався, з нього звисало якесь шмаття. Одвірки перехнябились, ось-ось поваляться. А як зазирнув до кімнати, стало моторошно: стеля впала, в'язки гнилої соломи на ній попроростали, а у величезну діру у стрісі закинула своє гнучке віття здичавіла вишня - декілька мерехтливих червоних цяток-ягідок гойдалися перед очима.
Колись звичним, а тепер півзабутим рухом намацав полицю над одвірком, обережно зняв звідти ув'язаний навхрест пучечок трави. То була материнка, яку розносила по хатах перед від'їздом стара Оступачка, аби, мовляв, у покинутій господі не селилася нечиста сила та щоб господарі неодмінно поверталися, - вірила стара, а може, знала наперед, що хтось із них таки прийде сюди.
Сидір покрутив у руках напівзотлілі стеблини, ті раптом розпалися на дрібні лусочки, просипалися йому між пальців - в долоні зосталися шматки вибіленої дощами крайки.
Чи знаємо ми, чим відрізняємось від стеблини, від іншого живого? Авжеж, розумом. Але чи відаємо, що відбувається в дитячому мозку, коли вона, дитина, починає говорити і мислити по-дорослому, по-людськи? Не знаємо. Отже, не знаємо нічого. Отже, все до певної міри умовне: і моря неозорні, і атомні станції, і канали... Чи, може, так і повинно бути? Може, людина і покликана заковувати в бетон річки, розмірювати їхні заплави, осушувати болота, затоплювати штучними морями тисячі гектарів родючих земель, сотні сіл, а водночас природні водойми заливати стічними водами?.. Мабуть, ні, бо чинячи так, знищуємо те, що без чого людина не є людиною, що різнить її від усього живого, - пам'ять... і то - не конкретна, чиясь особиста, а пам'ять народу. Народ бо, відомо, - не сукупність співіснуючих у часі особин, які спілкуються однією мовою, а єдність минулого, теперішнього і прийдешнього, тугий вузол мертвих, живих і ненароджених, їхніх думок, переживань, звичаїв, їхніх радостей і бід, і землі, зрештою, і землі...
Сидір Онисимович Спілий ворушив губами, наче кінь.
Йому здавалося, що він шепоче.
Йому здавалося, що він шепоче оті слова про народ.
Однак то лише здавалося.
Бо насправді він матюкався*.

... і добудемо до того, що дітям нашим на пальцях показуватимемо нашу історію. На пальцях і величезних застиглих мертвих монументах. Та чи віритимуть вони нам? Як сини Сидорові, котрі не пам'ятають своєї матері, бо померла, як були ще малими і тепер сумніваються у його, батькових, словах, бо хтось дикий і глупий наплів їм сп'яну, що підібрав їх Сидір на воєнних дорогах сиротами без роду-племені.
Сидір Онисимович перестав ворушити губами.
Йому перехотілося матюкатися.
У нього раптом з'явилася думка.
Вона уявлялася приблизно так: «Чи вийде, що ми й самі собі перестанемо вірити?..»
Думка була складною і важкою. Так буває, коли набереш забагацько на вила. Тоді не можеш втримати... Ця думка давно гризла Сидора Онисимовича. Річ у тім, що йому, Сидору Спілому, роки затерли в пам'яті обличчя його молодої безталанної дружини, тож він сам часом питав себе: а може й не було в нього ніякої дружини? Може, дітей йому підкинув битий і трощений, спопелілий повоєнний світ? Ба ні... Була у нього дружина... Те підказував йому вже не розум, а тіло, і десь у глибинах свідомості світилося тихе, як молитва, ім'я - Марія...
Сидір Онисимович пройшов туди, де мав бути горoд.
Сидір Онисимович відчув себе маленькою, оглухлою комахою, яка плутається між химерно високими і дужими стеблами бузини та молочаю.
На волосся і за комір йому сипався жовтий пилок, дрібні білі пелюстки цвіту, і скоро глибокі зморшки на засмаглій шиї стали схожі на жовтаві нитки, що оперезали її химерним плетивом, а кучеряве буйне волосся в пелюстках скидалося тепер на велетенську білу кульбабу.
Сидір Онисимович постояв біля сусідської перехнябленої хати, зчорнілі балки якої і усохлі дерева оповідали йому про давню наглу пожежу.
Сидір Онисимович згадав сусіда, Iвана Рощенка, якого в селі прозивали Малохольним за його сині, якісь нетутешні, постійно здивовані очі і уповільнені рухи... Теж лежить тепер на Марковій Горі...
Коли йшов хащами колишньої вулиці біля Гнилуші, якою рощани виносили колись на могилки небіжчиків, почув сорочине стрекотіння. Збагнув, що глухота його минула. Випірнув, зрештою, з вибалку, в якому ховалося те, що колись було людськими оселями. На мить заплющив очі від яскравого світла. Прямо перед очима заступала небо Маркова Гора, праворуч, у вирізі високого берега Дніпра, лежала мерехтлива, аж болюча для ока, водяна широчінь, над якою гойдалося і пливло у гарячих струменях біле сонце. Трава і кущі на пагорбі сягали Сидорові плечей.
Здалеку голова його здавалася єдиною на все-все небо пухнастою хмаркою.
Прогортав високу траву, одгинав кущі і ніяк не міг віднайти того, задля чого сюди прийшов.
Прогортав високу траву, одгинав кущі і ніяк не міг віднайти того, задля чого сюди прийшов.
Прогортав високу траву, одгинав кущі і ніяк не міг віднайти того, задля чого сюди прийшов.
Прогортав високу траву, одгинав кущі і ніяк не міг віднайти того, задля чого сюди прийшов.
Ось там колишня дорога на кладовище повинна б упертися в неглибокий рів.
Та ж якраз там дорога мала б упертися в рів.
Отам, біля груші-дички.
Однак рову не було...
Десь тут мали стояти кілька кам'яних, ще, мабуть, козацьких хрестів.
Отут мали стояти кілька кам'яних, ще, мабуть, козацьких хрестів.
Проте зір натикався лише на сухе паліччя і сплутані пожовклі стебла трави...
За тими хрестами, трохи ліворуч, могила його Марії...
Ні хреста, ані знаку якого...
Став навколішки, помацав землю, аби визначити місце, де колись був горбок, матюкнувся.
Земля під руками не показувала жодної нерівності.
Він повзав по ній, наче велика, незграбна мураха, а в мозку захлиналася ота вперта думка, що ніколи тут могили і не було, що легенду про неї хтось виплів, а він закарбував у пам'яті, одуривши самого себе.
А, може, він тут і не жив ніколи і не народжувався, і не сюди повертався з війни, а все те виродив, вибрехав його старечий глузд? Може, народився і виріс далеко звідси, отам у херсонських степах, де й зараз стоїть його цегляна двокімнатка, де живуть його сини й родичі?
- Ні, - сказав твердо і полою піджака витер піт з обличчя. - Це не брехня...
Коли, плутаючись між кущами, спускався з пагорба, в обличчя війнув вітерець з ріки чи то пак моря - аж зрадів. Свіжий, дніпровий запах, знайомий ще з дідових та батьківських рук, будив лоскітне чуття, яке, знав, не зрадить і не одурить...


5

Дзвінок пролунав рівно о третій годині вісімнадцять хвилин.
I хоча нагадування про те, що йому, Стасові Петровичу, належить рятувати людство, було звичним, усе ж лайнувся крізь сон.
Саме снилася Цве - жінка з бушменського племені.
Проклятий дзвінок перервав сон. Стас Петрович не міг тепер поєднати дві його половини.
В одній Цве розшукувала і складала до свого кароса дині цама - невеликі зморшкуваті плоди. Очевидно, добрий дух Цагн полишив ці краї, бо після вогню все, що не знищив він, добила посуха. Вона дихнула пекучим жаром так, що навіть глибока вода в старому річищі опустилася ще глибше і годі було її добути. Єдиний вихід - дині цама. Про них знала тільки вона, Цве, і старий Кейгей, але його позаминулої ночі забрали до себе духи смерті, а людям полишили тільки його неслухняне тіло. Плем'я після нього очолив відважний Цонома, але вправним він був лише у своєму ділі, у полюванні. Вона ж бо, Цве, знала, що треба робити з динями цама. Якщо їх спекти, а за ніч дати вичахнуть, вранці з них потече вода. Від неї, щоправда, здуває живіт, та чи злякає це справжнього бушмена?
Цве збирала дині, потім пекла їх...
На цьому сон урвався.
Після дзвінка і голосу Стас Петрович побачив Цве саму, як сидить вона біля розкиданого вогнища і куняє, обхопивши руками довгу тичку. Свідомість її полонила дрімота, старечі повіки стулені, а з розімкнутих уст збігає тихий наспів, який чує лише вона та ще хіба Стас Петрович Дорогий.
То була мелодія танцю цг'ауна.
То була мелодія танцю цг'ауна про те, як добре в оцих краях після дощів, коли все цвіте і росте, коли на поверхню виповзають усілякі комахи і в чагарниках повно тварин, а у бушменів повний шлунок...
Співанка говорила, що скоро сама стара перетвориться на маленьку сіру пташку, як колись став нею син вітру Тсеррітен-Гцуанг-Гцуанг... Вона перетвориться на маленьку пташку і щебетатиме про те, що зірки повинні світити, ріки - повнитися водою, що сонце має давати життя рослинам, а тварини - плодитися; вона співатиме, що щастя - це опалий листочок акацієвого дерева, вкритий вранішньою росою, яким вона, Цве, замилувалась багато-багато дощів тому, ще молодою і статною.
Цве співала, що не ображається на своїх одноплемінників, які покинули її отут саму, не ображається, бо так мусить бути, бо маленька сіра пташка вже плутається в її густому волоссі...
Мамко моя, голубко моя,
Мамко моя, зозулько моя!
Встаньте, мамко, встаньте,
На сироти гляньте,
Бо сироти ніколи правди не мают,
Бо сироти рано встают
Та пізно лягают!
Мамко моя, ластівочко моя,
Звідки вас буду визирати?
Чи з-за гори високої?
Чи з долини глибокої?
Станьте, мамко, станьте
Та походіть по своїм подвір'ячку,
Та наробіт нам слідочків!
Ми будем ті слідочки збирати,
Будемо васильчиками їх обтикати,
Та по тих слідочках вас, мамко,
Будем пізнавати...

Вранці, ще крізь сон, Стас Петрович трохи поплакав.
Йому було жаль старої бушменки.
Потім він увімкнув транзистора, поклав його до сумки, вдягся і подався на роботу.
Про що він думав? А ні про що. Його мозок машинально накручував мелодію «Мі ідьом по Уругваю ваю ваю, ночь хоть виколі глаза, слишни крікі раздєвают вают вают, ой, нє нада, я сама...»
З Вірою він не розмовляв.
Тобто, заговорював до неї, але вона не відповідала. Чому? А яке це мало значення?
Стас Петрович зрозумів, що емоції тут ні до чого, що його крутять і закручують такі сили, які непідвладні конкретному людському розумові. інопланетяни? Але то все дурне. Ми - самотні у Всесвіті, про це нам каже наша наука. Що ж тоді?
Стас Петрович спробував пригадати своє життя.
Стас Петрович взяв аркуш паперу, олівець і під час обідньої перерви, напівлежачи в стоматологічному кріслі і слухаючи увертюру до опери Майбороди «Йоланта», начертав:

1. Батько — військовий медик (капітан). Мати — вчителька с/ш. 1. Батько — військовий медик (полковник). Мати — викладач естетики у вузі
2. Нар. в невеличкому селі, де дислокувалася батькова частина. 2. Це не село, а місто. Існувало ще до н.е. П’ятиповерхові будинки, фонтани, алеї.
3. В дитинстві був розбишакуватим. Мав звичку витягати з батькових кишень дрібноту. 3. Вчився грати на фортепіано, але батько збив з толку, наставивши на медицину.
4. Величезними покрівельними ножицями обрізав котам хвости. 4. То робили старші хлопці (паразити) а він плакав од того; можливо, це наштовхнуло на думку стати медиком.
5. Займався oнaнізмом з 14 до 21 року, начитавшись казок Шахерезади. 5. Хіба він ідіот?
6. Курити почав у восьмому класі, але через місяць кинув. 6. Курив п’ятнадцять років, а потім вирішив — ні. І кинув. Не тягне.
7. Шкільні вчителі його любили, хоч інколи дивувались його витівкам. 7. Терпіти не могли. Двійки так і сипались. Він був дуже неуважним учнем.
8. Пішов до медучилища за батьковою рекомендацією. 8. Пішов, бо мав намір зайнятися наукою. В країні не вистачало медиків.
9. Від армії вдалося відкараскатись, завдяки знову ж таки батькові. 9. По-різному: три роки морфлоту, білий квиток чи прикордонні війська.
10. Хотів вступати до медінституту і писати дисертацію. Одружився. 10. Кому це потрібно? Сім’я, знаєте, що таке? Всі його думки викладені у дисертації дружини.

Але тут олівець завмер.
Стас Петрович замислився: те, що він має врятувати людство, це вигадки чи реальність?
Поміркувавши, сплюнув.
Він зрозумів, що ніколи не зможе написати своєї правдивої біографії.
Повертався на Заозерну пізно, бо сходив підряд на два кінофільми, один - про невдатливих жінок, інший - про невдатливих чоловіків.
Було близько дванадцятої, вікна в будинках свідчили, що люди давно вже сплять.
Стас Петрович вимкнув транзистора.
Стас Петрович вимкнув транзистора, і в голові йому відразу звично озвалося: «Кожен житель США використовує на рік близько чотирьохсот обгорток, пляшок та бляшанок... Для знищення рослинності і боротьби з паразитами у В'єтнамі використовувалась надзвичайно отруйна речовина - ейджент орандж... Об'єм атмосферного кисню зменшується на десять мільярдів тонн на рік...»
Віднедавна Стас Петрович помітив, що йому інколи не вистачає цього скрипучого голосу, який теревенить про екологічну кризу, - так, наче той голос став частиною його самого; ба навіть пишався, що володіє такою розкішною інформацією, і, лишаючись на самотині, вимикав транзистора чи телевізора і в солодкому отупінні слухав свої «голоси».
Був біля самого будинку, наслухаючи про те, що при сучасних темпах викиду в атмосферу СО2 температура на планеті до двохтисячного року підвищиться на півградуса за Цельсієм, коли дорогу йому заступили два дебелих чоловіки в спортивних костюмах.
- Він? - спитав один у другого, кинувши на Стаса Петровича.
- Так.
Стас Петрович не встиг рота розтулити.
В очах йому блимнуло.
Від удару заклинило одразу обидва вуха, а ще від одного він переломився надвоє, мішком осів на асфальт.
- Це тобі за Лолу, - почув, наче з діжки. - Досить чи ще?
- Досить... - прохрипів з останніх сил Стас Петрович.
- Ото ж бо!.. - сказали здоровані в один голос і зникли в темряві.
«Хто така Лола?» - думав Стас Петрович, розглядаючи своє обличчя в дзеркалі. «і чому «за Лолу»? Правильніше було б за Віру...»
Ліва половина обличчя підпухла і оніміла.
Ліва половина обличчя підпухла і оніміла, але найприкріше було те, що від удару зламався лівий верхній премоляр, - він виплюнув його ще там, надворі.
Стас Петрович відкрив рота.
Стас Петрович стулив рота.
Стас Петрович здивовано роззирнувся.
У квартирі все було на місці.
Оглянувся він ось чому: транзистор і телеящик мовчали. Вони мовчали, однак у голові почувалося якось незвично і порожньо.
Не було чогось звичного, здавалося, значущого. Як ото, коли забуваєш завести годинника.
Стас Петрович злякався.
Стас Петрович злякався, бо зрозумів, що в мозку його не чути звичних голосів, які передавали оту дурепську інформацію про екологічну кризу.
Стас Петрович хапцем увімкнув транзистора - той радо гримнув арію з якоїсь оперети. Стас Петрович заглушив мелодію.
Стас Петрович кілька хвилин постояв у цілковитій тиші, дослухаючись до самого себе. Повний штиль. Зникло навіть збудження від щойно пережитого стресу.
- Що ж... - сказав уголос. - Ось тобі, маєш емоції. Позбувся того, чого хотів.
Знов крутнув ручку транзистора, потім заходився чистити й прасувати штани. «Бог дав, Бог і взяв», - як то кажуть. Мій вік перехідний, звідси - всі витівки...»
Спав, однак, неспокійно. Прокинувся о третій, як не змушував себе спати, сон не йшов. Клацнув нічником - на будильнику рівно третя. Через вісімнадцять хвилин (перевірено) має пролунати голос, який нагадає... Тиша аж дзуміла від напруги, протягала через мозок тонку струну, яка ось-ось мала лопнути. Стрілки годинника пересувались повільно (та й чи пересувалися взагалі?). Стас Петрович незмигно дивився на них. Стас Петрович незмигно дивився на них, відчуваючи, як острах і нервова напруга поволі заповнюють його душу, точніше, низ живота, і від того йому стало млосно. Підвівся, заходив кімнатою. Коли хвилинна стрілка наблизилася до вісімнадцятої, Стас Петрович, наче щось пригадавши, підскочив до нічника, вимкнув, пірнув під ковдру і заплющив очі. Лежав довго, наслухаючи биття власного серця, тактакання будильника і дзуміння тиші. Далі обережно спустив ноги додолу, навшпиньки підійшов до дверей і зазирнув у вічко. На майданчику було порожньо, об тьмяну від пилюки лампу билася нічниця. В трусах вийшов за поріг, обдивився закутки, прислухався і повернувся до квартири. За десять четверта... Роздратовано осмикнув сорочку на бильці крісла, знову пройшовся кімнатою. «Що за ідіотський стан?..» Поліз до шухляди, де, пам'ятав, лежала дарована кимось давно пачка закордонних сигарет, видобув одну і припалив. Запаморочилося в голові, тіло вкрилося липким потом.
Що його так рознервувало? інцидент з двома бовдурами? Ні. Двоє підпилих, очевидно, помилились, на його місці міг бути хто завгодно. Не те... Тоді що ж? Ніхто не повідомив про врятування людства? Можливо, чорт забирай. Півтора місяця, протягом яких рівно о третій вісімнадцять його повідомляли про особливе призначення, коли привиджувалися чудернацькі сни, а мозок о будь-якій порі міг «видати» інформацію про екологічне становище в будь-якій точці планети - той час, хоч і був нестерпно-незвичним, інколи близьким до одержимості, воднораз надавав йому усвідомлення власної ваги, непересічності, ба навіть гордості за самого себе.
Тепер усе стало буденним.
Стас Петрович згадав свою колишню дружину, точніше її груди.
Він не пішов вчитися далі, не написав дисертації. На те були серйозні аргументи: розчарування у професії лікаря. «Хіба ми лікуємо? - згадав розмову з Світланою. - Ми просто пишемо історію хвороби. Не для себе чи хворого - для форми. Головне для нас - простежити, щоб людина грамотно, по картці, віддала Богові душу. Чи не так?..» О, тоді він любив посперечатися! Скепсис завжди був у моді. Досить сказати, що все у світі - банальність, як відразу ж набираєш ваги мудреця. Хоча б у власних очах. і то - найстрашніше. Юнацький скепсис переростає в зрілу нездатність, а там - у старече каяття. Знав усе те і любив побазікати з Світланою про високі матерії. Слава Богу, нахапався і від знайомих, і з телеящика... Але тільки нині, сидячи о четвертій ночі в трусах у кріслі, мнучи пальцями сигарету, рознервований украй, усвідомив, що свій вибір у житті він, Стас Петрович Дорогий, вже зробив, що його майбутнє вже настало: ось воно - в цій сигареті, в годиннику, в телевізорі, поламаному зубі, в його теперішньому стані, зрештою. «Потім», «завтра буде видно» для нього вже перестало існувати, лишилося тільки «зараз» - «колись».
I він злякався.
I він злякався.
Злякався, однак не міг усвідомити, чого саме. Того, що життя не нескінчене? Але хіба того не знав? Адже то була одна з апорій у його базіканні з дружиною: коротке, ну й чорт з ним, треба більше взяти... Узяв? Дулю із сакраментальним маком. Он його життя: чужі вирвані зуби, Вірине чи ще чиєсь презирство, балаканина, похваляння, обіцянки... Так в чому ж він, дорослий, розумний, розвинений індивід, помилився? Чому піддався власним же дурним вимислам про інопланетян, а тепер, коли все минуло, заметався, мовби кролик, у якого забрали морквину? Звичайно, найлегше звинуватити у всьому телеящик. То він, паршивець, приманює і заворожує. «Найгірше в ньому те, - згадав Світланине, - що ти перестаєш самостійно мислити...» Але про що мислити?
- Слухай, парубче, - сказав Стас Петрович уголос. - Давай так: не всім у цьому світі бути геніями, правда ж? Правда. Ну - і все. і нащо себе тіпати? Не геній - нормальна людина, як всі... Ну й поїхали спати. і хай воно все западеться!..
Він подумки потиснув собі самому руку, викинув недопалка в унітаз і заліз під ковдру.
- Спати! - скомандував уголос і, заплющивши очі, почав подумки рахувати слонів. Ось вони повільно чвалають... Один, два, три... двадцять п'ять, дев'яносто... п'ятсот шостий... Стоп!.. Стас Петрович розплющив очі. Звідки їх так багато? Такого просто бути не може... бо... бо... що? Знову сів на ліжку. «Та ж у світі - згадалося - збереглося лише чотириста вісім слонів та й ті - під загрозою знищення...» «Ну чого ти, чого? - заскиглило щось противне і сонне внизу живота. - Вирішили ж: не генії. Як всі. А ти знову - рятувати планету... Коли ж спати?..»
Стас Петрович підскочив.
Йому здалося, що він підскочив. Насправді ж, поки він підводився, в галактиці SG-3031, з якої за ним спостерігали, пройшло триста років, змінилося чотири покоління дослідників, які фіксували його отой «стрибок».
Поки він розчиняв балкона, в галактиці минуло ще чотириста років, і він дістав там назву «Нестаціонарний об'єкт 00011».


6

Коли Сидір Спілий сходив з Маркової Гори до річки, йому здавалося, що там, на кладовищі, скінчилася одна казка і зараз починається інша. Відчуття було таким незвичним, що Сидорові мимоволі прийшли на згадку півзабуті з дитинства казки, а, що жодної не пам'ятав до кінця, то вони виплелися в його мозку строкатою биндою, на якій проступали обличчя Котигорошка і Вернидуба, Солом'яного бичка чи Телесика. Він зійшов до моря-океану і, відкинувши чоботом порожню бляшанку, присів на повалене дерево.
З моря тягло гниллю, а в сплутаних чорних водоростях, які виднілися аж поки стачало зору, гойдалася здохла риба. Униз по течії вода підмила високий берег і той нависав тепер, наче величезна рибина, що хапає ротом повітря. Сидір озирнувся ліворуч, примружив очі. В затінку крутого берега над купою залізяччя, низько схиливши голову, сидів чоловік. Сидів нерухомо, лиш плечі йому раз у раз наче зсудомлювало холодним вітром. Сидір якусь хвилину роздумував, затим підвівся і, грузнучи в мокрому піску, пішов до незнайомця. «Може, хто з односельців?» Буйний кучерявий чоловіків чуб зліпився місцями в тугі ковтуни, пожмакана сорочка й штани були геть забруднені в глину та іржу.
- Добридень, - сказав Сидір, відчуваючи, що з цими словами сам перетворюється на казкового героя.
Чоловік підняв голову, і Сидір здригнувся.
Незнайомий плакав. Сльози промили на запиленому тварі малесенькі рівчаки. Чоловік шморгнув носом, отер лице рукавом.
- Трапилося що?..
- М-м-м... - замугикав той і знову схлипнув.
- Образив хто, може?
Чоловік заперечливо хитнув головою, показав на купу заліза. Сидір глянув туди здивовано. То було не просто залізо. іржаві стволи протитанкових рушниць і гвинтівок, обривки кулеметних стрічок і покручені автоматні диски, великий уламок від щитка гармати, стволи крупнокаліберних кулеметів і ще безліч дрібного залізного мотлоху.
- Багатий улов, - присвиснув Сидір. - Нащо тобі все оце?
- Н-не знаю... - хрипко озвався чоловік.
- Це ти натягав його сюди? - не переставав дивуватись Сидір. - і нащо?
Незнайомець зітнув плечима.
«Або від надміру смикнув десь, на закусуючи, - подумав Сидір, - або дійсно починаються якісь казки. От Вернидуб отой... Навіщо він вивертав дуби?»
- Звідкіля ж ти? Здалеку? Звати як?
- Гриць...
«В такому віці пора й по-батькові», - подумав Сидір.
Чоловік раптом повернув до Сидора брудне скривлене обличчя і заскиглив.
- Дядьку... Мені страшно, дядьку. Заберіть мене звідси...
Голос тремтів, очі світилися собачою відданістю...
Сидорові стало моторошно. Вони були самотніми отут на цьому березі, лиш дрібні хвильки шерхали об пісок та вітер налітав зверху, прогортаючи довгі пасма трави. «Чортівня якась...»
- Мені страшно, дядьку... заберіть мене, дядьку...
- То ходімо. Але куди?
- Все одно... Заберіть...
Сидір мовчки допоміг співрозмовникові підвестися і згадав водночас: «Пересади через поріг...» - «Невеликий пан, перелізеш і сам...»
Гриць сперся йому на плече, вони попростували у бік, де в море-океан впадала Гнилуша. Незнайомець накульгував на ліву, на ногах мав черевики - не черевики, туфлі - не туфлі, а якісь обмотані ганчір'ям опорки.
Вони вийшли до рівчака, чоловік трохи оговтався. Він зупинився, упав навколішки і довго хлюпав водою в обличчя. Був ще молодий, як на Сидора, вимите його лице навіть приваблювало. Втім, це була краса, яка подобається жінкам, але до якої скептично ставиться чоловіцтво - дитячі, дещо навіть непропорційні риси... Поголений і стрижений він мав би не більше тридцяти. Оте його «дядьку» пробудило в Сидорові батьківський жаль.
- Гарно, - сказав, умившись, Гриць і задер до неба голову.
- Що гарно?
- Кругом гарно...
- То чого ж рюмсав ото?
- Н-не знаю.
- Дивний ти...
Гриць промовчав.
- Клопіт якийсь чи що?
Товсті Грицеві губи розтяглися в посмішку.
- із міста я...
- То й що?..
- Та й усе.
Сидір крякнув.
- Не з балакучих... А займаєшся чим?
- Живу...
- Отут?! - згадав, що на дванадцять кілометрів жодної оселі.
Гриць кивнув і мовчки подався вперед. Сидір потупцяв нерішуче і теж посунув за ним. Вони йшли невловимою стежкою, якої Сидір не пам'ятав. Рощаки лежали ліворуч. Стежка зникла в густій поплутаній траві. Сидір дивувався, як упевнено прошкує нею чоловік, наче він, а не Сидір, прожив тут роки та й роки. Гриць раптома спинився, наче вслухаючись або принюхуючись до чогось. Обличчя знову перекривилося. «Хворий чи що?..» Затим попутник притьмом кинувся праворуч у кущі, і Сидір спантеличено почухав потилицю, згадавши бабу Оступачку, яка роздавала пучки материнки од нечистої сили.
Хотів уже повернути назад, до Рощаків, коли знову почув жалібне схлипування. і те вже не розжалобило, озлило. «Ну ж бо, хворий якийсь... До лікарні припровадити чи що? А як злодюга?»
Сидір посунув у кущі.
Сидір посунув у кущі, звідки чулося рюмсання.
Сидір посунув у кущі, сторожко роззираючись, одгинаючи пружне гілля.
Гриць стояв навколішки і, плачучи, по-собачому рив руками землю. Сльози і соплі текли йому по обличчю, раз у раз розмазував їх рукавом сорочки. Сидір укляк, мовби ззаду його щось осмикнуло, а в свідомості спливло: «Нащо ж, все-таки, Вернидуб вергав дуби?..» Аж головою похитав, бо то не чоловік уже був перед ним, а нагла, якась вовча, але, заразом, і жалюгідна, тваринна сила, що виривала з корінням траву, розгрібала землю, вигризаючи з ями тонке міцне коріння, так, що кавалки рудої глини летіли врізнобіч, полохаючи листя, присипаючи траву.
На фронті та й до фронту перебачив усякого, але тут боявся підступитися, уявляючи, як чоловік накинеться на нього, вчепиться в карк.
Ямка під Грицевими руками ширшала і глибшала, рухи його уповільнились, виття ж і хрип знову перейшли в скавуління.
У Сидора в думках крутилося дурне і безглузде: «Нащо ж?.. »
У Сидора в думках крутилося дурне і безглузде: «Нащо ж, все-таки, Вернидуб вивертав дуби?..»
Нарешті переборов свій страх, ступив уперед. З ями темним оком дивилася на нього протитанкова міна. Першої миті Сидір здерев'янів. З казкового і міфічного все одразу стало реальним.
- Стій, дурню!.. Твою мать!..
Хотів одтягти Грицька від ями, але зрозумів, що те йому не під силу, бо чоловік хапався за кущі.
Сидора кинуло в холодний піт, коли побачив, як чоловік однією рукою накрив міну.
В якийсь змиг перед Сидором майнуло все його фронтове - від солдатського товарняка до контузії - і, на диво, заспокоїло. Сторожко опустився на коліна і погладив Грицеву обдерту до крові руку.
- Чекай, парубче...
і почав обережно огрібати землю навколо круглої залізної коробки.
Він підняв міну на попа, помацав знизу, де, знав, міг бути ще один детонатор, а потім тихо, але владно сказав:
- Тікай.
Гриць слухняним колобком одкотився до кущів.
Детонатора знизу не було і Сидір, обдмухавши коробку зверху, взявся пальцями за кругле вічко, обережно спробував його крутнути. Знав, що чинить нерозумно, намагаючись самотужки розрядити іржаву коробку, але іншого виходу не було. Не лишати ж її тут на отого божевільного.
В думках перебовтувалось море і риба, зелений рай у Рощаках і блискучі труби духового оркестру, і дуби Вернидубові, і Грицеве скавуління, і скрип піску, не розібрати - в детонаторі чи на зубах.
Він зважив на руці конусоподібну закрутку, отер з обличчя піт, і шпурнув її далеко в кущі. Підвівся, струшуючи землю з колін, і пошукав очима Гриця. Той лежав ниць і вже не вив, лише схлипував, кощаві плечі його тремтіли під брудною сорочкою. Сидорові згадалася купа залізяччя, за якою застав Гриця, і його раптом осяяло: «Так ось, парубче, який безум тебе давить!.. От тобі, понімаєш, і казочки...» Він присів біля Гриця, поклав руку на його брудні кучері.
- Не плач, хлопче... Все обійшлося.
Той раптом перевернувся і закричав, луплячи кулаками по землі.
- Дядьку! Воно тягне... воно страшне... воно б'є мене!..
Навкарачки він кинувся до ями, ухопив на руки міну і почав гарячкове обмацувати її, наче сліпий. Крик його перейшов у ридання й хрип, аж поки Сидір, підбігши, видер йому з рук залізо і, гойднувши, мов дискобол, кілька разів, кинув її з пагорба.
- Пішли, - Сидір потягнув Гриця за рукав.
Коли вийшли на голий пагорб, звідки видно було два моря - одне темносизе, друге зелене - на місці Рощаків, Сидір глянув на Гриця, скривився.
- На, - простягнув пожмаканого носовика. - Утрися... Той слухняно почав терти обличчя і раптом захихотів.
- Дурний я, правда?
Сидір зітнув плечима.
- Так... я сам знаю, дурний. Скажіть хоч ви, що зі мною? Що це все таке?.. Сидір помовчав.
- Дідько його знає... Хоча... - глянув на море. - Наврочено нам таке, чи що... Що та міна. Єрунда. Розкрутив і все... і борщ можна в ній варити. Є, парубче, пострашніше... Бачиш, як тебе на оцьому мотлосі воєнному повело... Так, що став ти мало не Вернидубом із казки. Хто знає, нащо він дерева виривав? Он бачиш, - повів рукою Сидір, - села виселили, щоб море налить, а воно сюди і не доплюнуло. Та й саме загнилося... і хто знає, у що воно нам виллється. В яке таке божевілля. В яку хворобу. От тобі, понімаєш, і казочки...


7

Як виглядає вона, ота жінка? Які в неї були очі? і що взагалі все це значить?.. Зморшкувата шкіра, роздутий живіт, непомірно великі стегна... Хто вони, оті люди, оті бушмени?.. Навіщо вони? У сучасному цивілізованому світі...
«На дорослих були шкіряні пов'язки, а діти бігали голі, коли не рахувати намиста з шкаралуп страусових яєць. У більшості були типові монгольські риси: вузький розріз ледь розкосих очей, припухлі повіки, вилиці. Волосся росло суцільними кучерявими пучками. Колір їх шкіри, завжди покритої шаром бруду, був жовтуватий, як у негроїдних племен. Всі вони стрункі. Зріст чоловіків у середньому півтора метра, жінок - трохи менше».
Вийшов з бібліотеки, поплентався парком. «Забуті діти скаженого світу...» - збігло на пам'ять. Спинився на оглядовому майданчику і плюнув униз, у темряву. «Чому я думаю про них? Невже більше ніяких проблем? Еге, живу на одній з ними планеті... Ну й що? П'ять мільярдів, слава Богу, і про всіх думати? Голови не вистачить... «Монгольські риси бушменів - це початкові, інфантильні ознаки», - згадав книжне. «Достоту - діти... - подумав, - Наші діти... Чиї? Мої? Ні, вже краще думати про Вірину піхву, бо так і з глузду зсунутися недовго...»
Попростував парком, згадуючи Вірину піхву. У Свєтки-піпетки вона, та піхва, наче видовжена по вертикалі, а у Віри округла... Он як.
Ліхтарі жовтаво мерехтіли у сутіні, підсвічене листя здавалося осіннім.
- Валерцю, не треба... Прошу тебе, не треба... - почув гучний шепіт із темного закутка і повернув убік.
«Якщо «не треба», то чого сидиш там?» - подумав зле і пішов на освітлений бік вулиці.
Зачекав тролейбуса.
Навмисне проїхав потрібну зупинку, зійшов на наступній і, коли повертався, піймав себе на тому, що в міру наближення до освітленого будинку уповільнює крок. Однак будинок таки піймав його, ковтнув у своє нутро, а сходи, де пахло свіжою фарбою, довершили справу. Лишилося підняти руку і вдавити чорний гудзик дзвінка.
Двері прочинилися.
Двері прочинилися, а Світлана, запнена в коричневий халат, не забарилася здивовано спитати:
- Ти?..
«Мабуть, поганий з неї психолог... - подумалося йому, - на дурніше запитання не спромоглася».
- У тебе хтось є?.. - поцікавився, бо махровий халат завжди асоціювався у нього з самотніми жінками, які, однак, не проводять вечори на самоті.
Вона вже оволоділа собою, навіть посміхнулася.
- Заходь, побачиш.
«Отже, немає...» - полегшено зітхнув.
Світлана повела його до кімнати-кабінету. Порівняв цю кімнату з Віриною. Тут було затишніше... Присів на диван, вона - у крісло. Зняла окуляри, подумала, начепила знову, відкинула назад волосся. Потім знову зняла окуляри, знову подумала, знову начепила, знову відкинула назад волосся.
- А мені зуба вибили добрі люди, - сказав Стас Петрович.
Світлана глянула на нього сердито, так, як він не любив.
- Ти забув, хто у нас стоматолог.
«Мабуть, чекає на когось». Стасові Петровичу стало сумно.
- Слухай, я тобі не заважаю?
- Якщо скажу, що заважаєш, ти ж однаково не підеш.
- Твоя правда. У мене справа до тебе. Серйозна.
- Я не стоматолог, Стасе.
- Я не про те. Я телевізора викинув з балкона.
- Тим більше, я не майстер по ремонту телевізорів.
- Припини!.. - Стас Петрович підхопився, заходив кімнатою. - Якщо ждеш когось, кажи прямо, я вшиюся... А ні, то май терпіння вислухати.
- Чому я повинна вислуховувати твої бридні? - у голосі її почулася міцна ресорна сталь, з якої роблять добрячі «фінки». - Я не магнітофон, на який можна записувати все, що забажаєш.
- До чорта, - Стас Петрович махнув рукою. - Кутайся у свої халати!..
Вискочив до коридору, рвонув двері. Ванна. «Тьху». Рвонув ще одні і влетів до кухні.
- Випусти мене звідси! Понатикала дверей...
- Спокійно, товаришу Дорогий! - Світлана розчинила вхідні двері. - Пірнайте.
Зиркнув на неї з-під лоба, спинився раптом: у неї засльозені очі! Через грубі окуляри те було погано видно, але помилитися він не міг... А в розрізі халату проглядалися білясті груди. Стас Петрович зніяковів.
- Сам не знаю, що зі мною...
Світлана зачинила двері.
Вони стояли в коридорі, забитому книжковими полицями, Стас Петрович втомлено опустив плечі.
- Ти справді нікого не ждеш?
Світлана щільніше запнула халат.
- Не розумію, що тобі до того?
- Все-таки... Ми ж не чужі...
- Думаєш? Я тебе не питаю, з ким буваєш.
- У мене нікого немає... - промимрив, опустивши очі.
- Мене це не цікавить. і взагалі, давай припинимо цю розмову. Прошу до кімнати, товаришу Дорогий.
Вони пройшли. Стас Петрович знову плюхнувся на диван.
- Ну-с, - почала Світлана своїм ресорним голосом, - за всіма законами психології після конфлікту ми повинні стати добрими друзями. Спробуємо, - вона сіла за письмовий стіл обличчям до нього, точнісінько, як у своїй клініці. - Слухаю, товаришу Дорогий.
- Що слухаєш?
- У вас була справа до мене... Здається, щось пов'язане з телебаченням, якщо не помиляюсь.
Стас Петрович мовчав. Поки він мовчав, у галактиці SG-3031 минуло сто років, а деякі дослідники розвинули сміливу ідею про перейменування «Нестаціонарного об'єкту 00011» у «Стаціонарний об'єкт 00011».
- Сміливіше, товаришу Дорогий. Тільки-но ви гупали дверима і демонстрували ваш характер, можна сказати, навіть мужність. Чому ж мовчите?
- Я не можу говорити в такому тоні...
- Ось воно що!... А ви гадали, зустріну вас розкритими обіймами, словами «люблю» і таке інше. Чи повинна розімліти від радості, що через одинадцять років вас невідомо яким вітром занесло до моєї квартири і я маю змогу нарешті - боже, яке щастя! - послухати про стан ваших зубів?
- Ні, - сумно сказав Став Петрович і підвівся, - просто, думав, що ти людина. Вибач, будь ласка... і добраніч, - він почвалав до дверей.
У галактиці SG-3031 минуло триста п'ятдесят літ, там вже ніхто не думав про перейменування «Нестаціонарного об'єкту 00011» у «Стаціонарний об'єкт 00011».
- Стояти! - почув раптом владне і зупинився. «Нічого собі», - майнуло в думках.
- Сидіти!
«Як собаці!..» - подумав і слухняно сів, утупившись у підлогу. Коли підняв голову, Світлана сиділа за столом, затуливши долонями очі і з задертими на лоба окулярами.
- Ну, досить комедії, - сказала нарешті і поправила окуляри. - Викладай, що там у тебе. А втім, - чекай... Не важко здогадатись. Чергова криза з ускладненнями - маю на увазі телевізор. Так?
Стас Петрович кивнув.
- Мушу тебе розчарувати, - вела далі. - У твоєму віці це характерне явище.
- Ти нічого не розумієш.
- Помиляєшся, Стасе. Є речі, типові для всіх. Як-от криза від тридцяти п'яти до сорока. Думаєш, ти один такий, з духовними пошуками? Вони у всіх. Затям: криза нікого не робить героєм. Навіть у власних очах. Це самообман. Просто ти дійшов до середини життя, з якої видно його кінець. Розумієш: кінець, смерть, забуття...
Вона навмисне розтягала слова і Стасові Петровичу стало противно.
- Ти побачив його і злякався. Злякався, бо за тобою немає нічого, ніяких виправдань. Ти нічого не встиг і ти зрозумів нарешті, що вже не встигнеш. Нічого, нуль...
- Досить! - сказав Стас Петрович.
Не відчував злості, просто огида досягла якоїсь межі.
- Якби я не був твоїм чоловіком і не знав, що на лівому стегні в тебе родимка завбільшки з копійку, то подумав би, що тебе закинули з Сиріуса чи ще якоїсь чортовини. Не здивуюся, якщо зараз з тебе посипляться батарейки. Чи, може, ви працюєте на ядерному пальному, місіс Автомат?
- Хам! - вимовила коротко, наче виплюнула вишневу кісточку.
- Але живий, а не шматок заліза.
Стас Петрович згадав раптом голос, який повідомив його про визначальну місію на земній кулі, груди йому мимоволі випнулись.
- і невідомо ще, хто з нас спить, а хто прокинувся.
Світлана пирснула.
- Ох пробачте, товаришу Дорогий, я й забула, що ви ж наш месія. Так, так... Рятувати людство, це, знаєте... - вона клацнула пальцями, - ого-го!..
Кров кинулася Стасові Петровичу до обличчя.
- Не смій... Це нечесно...
Світлана раптом піднялася з-за столу, пильно глянула на нього. Збільшені окулярами, її очі стали такими пронизливими, що у Стаса Петровича виступив на лобі піт.
- Стасю, любий... - сказала жалісно. - Ти що, серйозно?.. Оце... про людство. Серйозно?
- А що? - засмикався, не в змозі віддерти погляду від її очей. - Чому я не можу... Невже я такий тупий? Ти ж сама казала...
Світлана впала на стілець.
- Боже мій, та ти... та в тебе ж типовий маніфестальний психоз...
Стас Петрович хекнув.
- Перестань. Я ж не кажу про карієс у твоїх верхніх різцях.
- Та-ак... - протягла Світлана. - 3 тобою треба кінчати. Телепрограми, мабуть, доконали тебе. Ти вже сам - як телепередача для любителів фантастики. Ну що ж, - вона підвелася. - Чаю?
«Чаю? - перепитав сам себе. - Десь вже це було... В кіно? Ага, у Віри, - він спаленів. - 3 цього там усе почалося...»
- Неси, - сказав нарочито байдуже.
Світлана вийшла.
Ще тоді, як жили разом, інколи побоювався дружини.
Часом вона бувала божевільною. Не в сварках, звичайно. Погляд ставав божевільним...
Ні, не те... схожим на погляд удава, що гіпнотизує жертву...
і ота дурна звичка дивитися під час розмови в очі... Де вона тому навчилася? Замість того, щоб слухати, він зачаровано, без жодної думки, дивиться в її зеленаві зіниці. Дурість якась зоологічна. Жінка, та ще психолог - буря на морі.
Навіщо довірився їй зі своєю таємницею щодо врятування людства? Зайвий козир у балачці. Адже не з цим прийшов до неї сьогодні. Не з цим. Хотів, аби пояснила йому, що з ним? А вона: криза... з усіма... типове... Вона просто заздрить йому і все. Бо має скніти за оцими паперами... Зі своїми психами стала автоматом для роздачі пігулок і порад...
Він крутнувся на закаблуках і отетерів.
Отак крутнувся і отак отетерів: в отворі дверей сидів ірландський сетер - рудий, волохатий - і глипав на нього темними очима-сливами.
На світі до дідька усяких псів, од мопсів на кривих ніжках до сентиментальних, завбільшки із «Запорожець», ньюфаундлендів. Але оцього підстаркуватого собаку Стас Петрович міг упізнати серед тисяч інших.
Він машинально глянув на ліву руку, але годинника не було. Згадав, що той давно зламався. Але ж не третя година зараз!.. Смикнув себе за волосся: не спить...
- Слухай, - звернувся до пса, - ти чого тут?.. Що... вона так само? - кивнув на кухню.
Пес нахилив голову, висолопив язика.
- Розумію... - сказав Стас Петрович, знизивши голос. - Не місце... і не час... Але передай вашим, що інформація мені більше не надходить. Щось там у вас, видно, не стикується...
Пес витягнув передні лапи, поклав на них голову, не зводячи з Стаса Петровича погляду. Стас Петрович обережно наблизився до волоханя і наважився погладити його. Той привітно застукотів хвостом об долівку.
- Ти чудово граєш роль... Точно, як собака. Не відрізниш. Але тобі треба зникнути - зараз прийде вона.
Не докінчив, бо за дверима вибухнуло реготом, до кімнати увалилась, згинаючись од сміху, Світлана, витягнулась на дивані.
- Ой, рятуйте!.. Ой, не можу!.. Ой, умру зі сміху!.. Стасе, - гукала вона, витираючи засльозені від сміху очі. - Стасе!.. Ну хіба ж можна бути таким інфантильним?.. Ой!.. Джім! - звернулася, сміючись до пса, - дай дяді лапу на щастя!..
Пес слухняно підвів голову, простягнув здерев'янілому Стасу Петровичу руду лапу.
- То це... - затинаючись, мовив Стас Петрович. - Це твій пес?
- Та мій же, мій, лапочка! - все ще сміялась Світлана, і пес, повискуючи, підповз до дивану.
- А ти знаєш, хто він? - спантеличено запитав Стас Петрович.
- Звичайно, знаю. - Вона ніжно погладила собаку. - Це той, хто повідомляв тебе про врятування людства, - Світлана винувато і водночас лагідно глянула на Стаса Петровича. - Пробач мені, Стасе, але тільки так тебе можна було змусити на якусь рефлексію...
Стас Петрович оторопів.
- Яку рефлексію?.. Що ти говориш?..
- Ну, ми приходили до тебе кілька разів. Я, Джім і магнітофон... О третій вісімнадцять. Не ображайся. Я хотіла, аби ти нарешті налаштувався на серйозне... Хоча б через такий жарт...
- Але ж... але ж це було півтора місяці, день у день чи, точніше, ніч у ніч.
- Та ні ж бо, Стасе. У мене не стачило б терпіння. З тебе досить було й кількох разів, а решту домалювала твоя бурхлива телеуява... От і все... - Світлана мило посміхнулася.
- Брешеш, - повільно мовив Стас Петрович. - Ти все брешеш!
- Ну от... - Світлана ображено сіла на дивані, підібравши ноги. - Я ж тобі сказала, що то все жарти. Розумієш, жарти. Експеримент, якщо хочеш...
- Жарти?.. - задумливо повторив Стас Петрович і раптом кинувся до дивану, вхопив Світлану за полу халата.
- Скажи... Коли ти збрехала? Скажи... Ти все це видумала зараз, еге ж? Щоб заспокоїти мене? Скажи!.. Ти збрехала? Зараз чи тоді?! Коли - тоді? - запитав сам себе і затнувся.
- Стасю, любий, - Світлана погладила його руку. - Не можна так... Ти ж дорослий чоловік.
Одсмикнув руку, мов ужалений.
- А ти?.. Знаєш, хто ти?.. Ти... Ти...
Джім басовито загавкав.
- Господи, - прошепотів він. - Де я? Що зі мною? Жарти...
Вискочив до коридору, загупав сходами.
Їхав у тролейбусі, у голові було дико від думок.
«А те, що я їду зараз у тролейбусі - жарти чи серйозно?.. Брехня чи правда? і люди оці... реальні чи мені все ввижається?..
Хіба може бути брехня з іудзиками і фарбованими віями? З такими подробицями?..
А корали чи кити? Вони дійсно гинуть чи наснились мені, як ота бушменка?
А може, це я снився старій жінці? А потім вона померла, і я перетворився на маленьку пташину?.. Може мене насправді нема? Я - просто витвір чиєїсь уяви? Хоча б цієї дурепи, Світлани. Чи ще когось?»
Вийшов з тролейбуса, бо стало душно.
Поки сидів на лавці, у сквері загасили ліхтарі, стало похмуро і непривітно. Голова була важка і Стас Петрович хилитав нею, мовби маятник.
У галактиці SG-3031 минуло тисяча шістсот років, про «Нестаціонарний об'єкт 00011» забули.


8

Казка тривала.
Сидір Спілий дивився, як під брудною сорочкою ходять кощаві Грицеві лопатки, як він, крокуючи попереду, весело вимахує довгими незграбними руками і мугиче «Ой, Марічко, чичері...», і засумував раптом, бо згадав своїх синів. Старший, бригадир механізаторів, у новому селі розбудував собі хату, - здалеку видно двоповерхову кам'яницю, онучок Бог послав. Відмінниці в школі... і нічого в тому ні поганого, ні сумного. Навпаки... Аби тільки не оті синові розмови: «Що ви, тату, сохнете за отими Рощаками? То наш жахливий сон... Та й назва - Рощаки. Що воно таке? Ге ж, і ви не знаєте? От Пік Комунізму - оце назва. Оце - по мені. Тут і плечі розправити хочеться, міжду прочим, від однієї тільки назви. Що, не так? Я вас не вчу. У вас там своє, старече. А що нам у тих Рощаках? Там же, міжду прочим, і телевізора не було. Як згадаю, їй богу сміх бере...» Сидір не зважав на те. Не міг нічого пояснити собі, де вже синам. А розмови щодалі частішали, надто за святковим столом. і при якійсь із них Сидір зрозумів, чому син заводить їх, і спитав просто в очі: «А що, Андрію, муляють тебе Рощаки?» і хоч син зразу ж напосівся на старе село, по його миттєвій розгубленості й остраху в очах, зрозумів, що попав у точку, що лайкою й киванням у бік двоповерхового котеджу син викликає його на суперечку, у якій він поклав би на лопатки не його, батька, а свої сумніви, свою гриз